Лебединщина в іменах

bez

Схвалено методичною радою

Лебединської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 7

(протокол № 4 від 06.02.2014р)

Укладач: Парфило Т.В., бібліотекар

Рецензенти: Безкоровайна О.В., заступник директора з НВР, куратор роботи УНТ «Пошук», Ровенська С.М, учитель історії,

      Ця  книга —  результат  роботи  учнівського наукового  товариства  «Пошук». У  ній  читач  знайде  розповіді про  славних  лебединців,  які  творили  історію    рідного  краю.    Серед  них   військові,  меценати,  лікарі,  вчителі,  зоотехніки,  спортсмени,  художники, письменники  і  багато  інших.  Керівники  і  учні  пошукових  ланок  сподіваються,  що  збірка  викличе  у  кожного ,  хто  торкнеться  сторінок  історії  Лебединщини,   почуття  гордості  за  наших  земляків  і  приклад  для  наслідування.

 З М І С Т

1. Вступ……………………………………………………………….  3

2. Почесні громадяни Лебедина ………………………………..…  4

3. Шалене життя невгамовного священика …………………… 14

4. Меценати-поміщики – гордість нашого краю ……………… 18

5. Вогненними дорогами Афганістану…………………………..  22

6. Незагойна рана нашої Батьківщини…………………………  25

7. Герої агропромислового комплексу………………………….  28

8. Дорогами спортивних звитяг …………………………………  33

9. Співуче слово …………………………………………………… 37

10. Справжні скарби Лебединщини – люди мистецтва ……… 44

11. Вірні клятві Гіпократа………………………………………… 49

12. Гордість нашого міста – педагогічна еліта… ……………… 56

13. Славетна когорта письменників… …………………………. 61

14. Післямова ……………………………………………………….68

Вступ

Земля євшанна, тополина,

той неповторний рідний край,

що з ним зв’язала пуповина, -

дитячих літ ясних розмай.

Д.Білоус

 Історію, як відомо,  творять люди.

Сьогодні  ми  живемо  у світі  суперпрогресу, кіберлюдей, макси-інформації. Людина  загубилася у  світі  технологій,  а  тому  завжди кудись поспішає,  на  когось  кричить,  із  кимось  свариться, постійно  спізнюється,вживає  наркотики,  палить. Колись  вона  зупиниться, та буде пізно…Тоді  хто ж  буде  творити  історію  для  наших  нащадків,  якщо  людина  буде  схожа  на  інших,  а  не на  себе  саму?

Відповідь ми знайшли  серед  великого  розмаїття  імен,  що  увійшли  у  нашу історію, у історію  рідного  краю, як основа, на  якій  створювалася та  міцніла наша  держава.

Нам  є  чим  і  ким  пишатися,  із  кого  брати  приклад. Лебединщина — багатий і  пишний  край,  бо  жили  і  працювали     у  ньому  чудові  люди. Це   письменники і художники,   співаки і музиканти, спортсмени,  люди  земних  професій:агрономи,  зоотехніки,  доярки,  механізатори. Дипломати і благодійники, священики і військові.

Усі  вони виховувалися  на  традиціях  і культурі  нашого  народу. Знаходили  час  для  важкої  праці  й  уміли відпочивати . А разом   прагнули  будувати  своє  життя  за  законами справедливості, миру, добра, сумлінної  праці.

На цій землі нас охрестили,

у купелі хрестом святим

животворящим захистили,

щоб не влягали духам злим.

Так  писав  у  своєму  вірші  наш  земляк  Д.Білоус. Писав  про рідну  землю,  як  опору, як  порадницю. А рідний край  — це долі тисячі  людей,  які  жили на ній.

У   збірці  матеріалів  дослідження  зібраний і  систематизований  зусиллями  учнів  і учителів літопис  рідного  краю  в  іменах. Готуючи  матеріал  до  публікації,     укладачі,   у  першу  чергу,  уважали  своїм завданням виховати  у  дітей  допитливість, зацікавленість  до  історії рідного  краю, загальнолюдські  цінності: любов, повагу, добро, приклад  для  наслідування. Прагнули, щоб  хоча б  на  деякий  час   відірвалися  вони  від телевізорів,  комп’ютерів, мобільних  телефонів, щоб  у  них  горіли  очі  від  цікавості, захоплення, можливості  повірити  у  свої  сили  і досягти  чогось,  проявити  себе у  чомусь.

Читачам  збірки маємо  змогу  розповісти  про  славних  лебединців, викликати  у  них  почуття  гордості  за  рідну  землю, за  його  інтелектуальну,   моральну, духовну міць  і  потужний  потенціал.

Історію, як  відомо,  роблять  люди. Ми з вами:  ті, які  ще тільки  починають  говорити, ходять  у дитсадок,  сидять  за  партами,  ті,  які кожного  дня працюють,  примножуючи  трудову  славу  Батьківщини,  ті, які увечері  розповідають  казкові  історії  про  своє  життя  своїм  онукам, а потім  тихо  ідуть  у  вічність…

 Свята земля, ти вічно з нами,

ти рідна дочкам і синам,

де вперше промовляєм: «Мамо!»,

де вперше сонце світить нам.

3

Почесні громадяни Лебедина

Слайд1              Звання «Почесний громадянин» існувало задовго до революції. Воно було встановлено в Росії в 1832 р. Надавалося воно, як сказано в енциклопедії, вихідцям з міщанства і духівництва, а також тим, хто мав вчений ступінь, артистам імператорських театрів, художникам тощо.

Це звання надавало певні привілеї: право на свободу пересування, вибору місця проживання, звільняло від сплати подушної податі, рекрутської повинності. Почесний громадянин не підлягав тілесним покаранням, мав право участі в місцевому самоврядуванні тощо. Присвоювалось тільки з дозволу імператора.

         Процедура присвоєння звання була доволі складною. Клопотання про присвоєння цього звання міською думою надсилалось харківському губернатору, який виходив на міністра внутрішніх справ. Дозвіл на присвоєння звання давав імператор.

          На території нинішньої Сумської області перше звання «Почесний громадянин» було присвоєно в 1873 році в м. Суми, його отримав губернатор Харківської губернії Дмитро Миколайович Кропоткін. В Лебедині з’явилася відзнака «Почесний громадянин» тільки починаючи з ХХ століття. Вперше подібне звання було присвоєно тільки в 1913 році, хоча у весь час свого існування Лебедин завжди мав своїх славних героїв та видатних земляків. Так, за досягнуті успіхи і активну участь у розвитку міста лише дванадцять осіб Лебедина удостоєні цієї найвищої нагороди. Разом з відзначенням лебединців, з середини ХХ століття практикувалось присвоєння звання «Почесного громадянина Лебедина» окремим помітним діячам, не тільки жителям міста.

       Почесний громадянин міста Лебедина — звання, що присвоюється рішенням сесії Лебединської міської ради громадянам України й інших держав, які своєю професійною та громадською діяльністю зробили видатний внесок у розвиток Лебедина та сприяли піднесенню його престижу та статусу.                                                                   Особам, яким присвоюється звання «Почесний громадянин міста Лебедина», вручається відповідне Посвідчення та Диплом. Церемонія вручення відзнак міським головою відбувається, якСлайд2 правило, на святкуванні Дня міста Лебедина (19 серпня). Почесні громадяни мають право на пільги, що передбачені відповідним Положенням. (затверджене 11-ю сесію Лебединської міської ради 5-го скликання від 27.02.2007 р.).  Як і кожне місто, Лебедин пишається тими своїми мешканцями, котрі заслужили працею та відданістю горде звання Почесного громадянина. Особливого престижу цьому званню додає те, що протягом століття, коли воно присвоюється, лише 12 громадян були його удостоєні.

4

 

Зільберник Костянтин ОлександровичСлайд1

(Кадиш Сендерович, 15.07.1855 — 24.05.1920)

лікар, засновник Лебединської земської хірургічної лікарні.

Народився м. Гродно ( Білорусія) у єврейській сім’ї.   З 1878 року працював городовим лікарем першої медичної дільниці Лебединської міської управи. З 1895 року працює городовим лікарем міста Лебедина.

В 1890 році К.О. Зільберник обраний до міської управи.  У 1913 р., з нагоди 35-річчя діяльності Зільберника К.О. міська дума за «видатну працю на користь населення високоталановитого й гуманного лікаря» вперше присвоїла йому звання почесного громадянина міста Лебедина. У 1918 р. Зільберник був почесним членом Лебединського культурно-просвітницького товариства любителів красних мистецтв і Спілки земських службовців.

Помер К.О. Зільберник 24 травня 1920 року і похований на єврейському кладовищі. В 1968 році був урочисто перепохований на Троїцькому кладовищі в м. Лебедині.

Ім’я Зільберника присвоєне Лебединській центральній районній лікарні та одній з вулиць міста.

Слайд2

Русіянов Іван Микитович (11.09.1900 – 21.03.1984)

гвардії генерал-лейтант, Герой Радянського Союзу, в 1941 році — командир

100-ї стрілецької дивізії, яка захищала місто Лебедин від німецьких військ,

почесний громадянин з 17 травня 1978 року.

Русіянов Іван Микитович — гвардії генерал-лейтенант, командир 1-го гвардійского воїнського формування в Радянських Збройних Силах.

Народився 11 вересня 1900 року в селі Щупли (нині Смоленська область) в селянській родині. Член ВКП(б)/КПРС з 1921 року. Здобув неповну средню освіту. В Червоній Армії з 1919 року. Учасник Громадянської війни. У 1924 році закінчив піхотну школу, в 1930 році — курси «Постріл», в 1941 році — курси підвищення кваліфікації при Військовій академії Генерального штабу. Учасник визвольного походу радянських війск у Західну Україну та Західну Білорусію 1939 року.

На фронтах Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Генерал-майор І.М. Русіянов командував 100-ю стілецькою дивізією (2-й стрілецький корпус, Західний фронт), яка особливо відзначилася в боях під містом Мінськом. В період з 26 до 30 червня 1941 року це з’єднання нанесло сильний удар по частинам 39-го моторизованого корпусу 3-ї німецької танкової групи. Як відзначалося у журналі бойових дій 2-го стрілецького корпусу, після цих боїв противник став з більшою обережністю застосовувати протии дивізії генерала Русіянова свої танки, так як її бійці навчилися вести ефективну боротьбу з ними, вперше застосував для ураження танків ворога пляшки та скляні солдатські фляжки з бензином.

У складі 24-ї армії Резервного фронту 100-а стілецька дивізія генерал-майора Русіянова І.М. покрила свої знамена славою під час Єльницької операції, звільнив 6 вересня 1941 року від немецько-фашистських загарбників місто Єльню Смоленської області.

В пеклі боїв на Сумщіні та Смоленщіні народилася радянська гвардія — гордість Радянських Збройних Сил. 18 вересня 1941 року згідно з рішенням Ставки Верховного Головнокомандування за масовий героїзм, мужність особового складу, високу воїнську майстерність приказом № 308 наркому оборони СРСР І.В. Сталіна 100-а стрілецька дивізія (командир генерал-майор Русіянов І.М.) була переформована в 1-у гвардійську стрілецьку дивізію, з вручнням гвардійського знамені.

5

Яскраво характеризують командира 1- ї гвардійської стрілецької дивізії рядки з його автобіографії:

«В оточенні з військами був шість раз: у боях при відході від Мінська — 1941 рік, у боях при відході від міста Лебедин — 1942 рік, у боях під Павлоградом, Кіровоградом. Виходив з військами й групами з документами в повній генеральській формі».

У ході війни на базі 1- ї гвардійської стрілецької дивізії був сформований 1- й гвардійський механізований корпус, беззмінним командиром якого залишався гвардії генерал-лейтенант І.М. Русіянов. Воїни його корпусу, борючись у складі 3- ї гвардійської армії, вирізнилися в ході Донбаської й Запорізької операцій військ Південно-західного фронту, звільняючи українські міста Дружковка (Донецька область) і Запоріжжя.

На заключному етапі війни гвардії генерал-лейтенант І.М. Русіянов, уміло виявив себе як воєнначальник у ході Віденської операції військ 3 — го Українського фронту. Керований ним 1 — й гвардійський механізований корпус, за період з 22 березня по 13 квітня 1945 року брав участь у звільненні міст: Секешфехервар, Дьер, Чорно, Капувар, Шопрон, Відень.

По закінченню війни гвардії генерал-лейтенант І.М. Русіянов в 1949 році закінчив Військову академію Генерального штабу. Був заступником командуючого армією, працював у центральному апарату Міністерства оборони СРСР. З 1953 року — у відставці.

За особисту мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни, гвардії генерал-лейтенантові у відставці Русіянову Івану Микитичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1978 року присвоєне звання Героя Радянського Союзу, із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка» (№ 11287).

17 травня 1978 року рішенням Лебединського міськвиконкому Русіянову Івану Микитовичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедина». Одна з вулиць міста і по нині носить його ім’я.

Помер 21 березня 1984 року. Похований на Кунцевскому цвинтарі міста Москви.

Нагороджений: 3 орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапору, орденом Кутузова І ступеня, Суворова ІІ ступеня, медалями, іноземними орденами й медалями.

Слайд3

Чапаєв Олександр Васильович (1910-1985) – генерал-майор,

в 1943 році — офіцер-артилерист, командував частиною, що визволяла місто Лебедин, почесний громадянин з 17 травня 1978 року.

Чапаєв Олександр Васильович народився в 1910 році в містечку Балково Саратовської області. В 30-х роках, після закінчення сільськогосподарського інституту працював агрономом. Незабаром іде добровольцем до Червоної армії, а згодом закінчив з відзнакою вище училище імені Верховної Ради РРФСР.

З перших днів війни – він на фронті, командував артилерійською батареєю на Білоруській землі, а також, захищав Москву. Вже майором Чапаєв відзначився, як командир протитанкового дивізіону на Курській дузі, де був тяжко поранений.

Після лікування його призначили командиром 1518-го протитанкового винищувального полку, де він бере активну участь у визволенні м. Лебедина. У післявоєнні роки генерал-майор служив у артилерійських військах. У кінці 60-х роках вийшов у відставку. За заслуги у Великій Вітчизняній війні О.В. Чапаєв нагороджений орденом Червоної Зірки, орденами Суворова і Олександра Невського, медалями.

Рішенням Лебединського міськвиконкому від 17 травня 1978 року Олександру Васильовичу Чапаєву присвоєне почесне звання Почесного громадянина міста.

Помер в 1985 році. Одна з вулиць міста Лебедина носить ім’я Чапаєва.

6

Слайд4

Федотов Василь Миколайович (22.12.1915 )

генерал-майор, Герой Радянського Союзу, в 1943 році — командир 569-го стрілецького полку, 161 стрілецької дивізії, 40-ї армії, який 19 серпня 1943 року першим ввійшов в місто Лебедин, почесний громадянин з 17 травня 1978 року.

Федотов Василь Миколайович, народився 22 грудня 1915 року у м. Камінь-на-Обі нині Алтайського краю в родині робітника. Член КПРС з 1940 року. Закінчив 7 класів. Працював шофером у Кам’янської МТС. У Радянській Армії з 1935 року. Закінчив Омський воєнне піхотне училище в 1938. Учасник радянсько-фінської війни у 1939-1940 рр.На фронті ВВВ з липня 1941. У 1942 році закінчив курси командирів полків при Військовій академії ім.М.В.Фрунзе. Командир 569-го стрілкового полку (161-а стрілкова дивізія, 40-а армія, Воронежський Фронт). Підполковник Федотов відзначився у боях за Дніпро. Діючи в авангарді дивізії, 23.09.1943 підрозділи полку успішно форсували річку в районі с.Зарубинці (Канівський р-н Черкаської обл.), захопили плацдарм, відбили 4 контратаки противника, забезпечив на кінець дня переправу всього полку, а вночі — дивізії.

Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 23 жовтня 1943 року. Після війни продовжував службу в Академії. У 1952 закінчив Військову академію ім.М.В.Фрунзе. Командував полком, був начальникком Вищого загальновійськового училища. 18 лютого 1958 р. присвоєно звання генерал-майора. Був начальником Московського Суворовського училища. З 1973 генерал-майор Федотов — в запасі (звільнений в запас 19.07.1973 р.). Жив і працював у Москві.

Нагороджений орденом Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Вітчизняної війни 1 ступеня, Орденом Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, медалями. Почесний громадянин міст: Івано-Франківськ, Лебедин (Сумська область). Жив у Самарі. Його ім’я увічнено на Меморіалі Слави в м. Барнаул. Включений до Енциклопедії Алтайського краю — с. 435 (записаний як «Федотов»).

Слайд5

Петров Василь Степанович (22.06.1922 – 15.04.2003)

генерал-полковник Української армії, двічі Герой Радянського Союзу,

в 1943 році — заступник командуючого 1850 – го артилерійського полку, 40-ї армії,

що визволяв місто Лебедин.

Петров Василь Степанович (22.6.1922-15.4.2003). Генерал-полковник. Народився

22 червня 1922 року в селі Дмитрівка Приазовського району Запорізької області в сім’ї селянина. Російська. Член ВКП (б) (КПРС) з 1945 року. У 1939 році, після закінчення Нововасилівське середньої школи, вступив до Сумське артилерійського училища, яке закінчив я 1941 році. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Командуючи артилерійськими частинами, виявив високу мужність і військову хоробрість. Вогнем гармат його частин знищено багато бойової техніки і живої сили супротивника. Звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка» заступнику командира 1850-го винищувально-протитанкового артилерійського полку (32-я винищувально-протитанкова артилерійська бригада, 40-а армія, Воронезький фронт) капітану Василю Степановичу Петрову присвоєно 24 грудня 1943 за успішне форсування Дніпра 23 вересня 1943 в районі Києва, утримання плацдарму і проявлені при цьому мужність і стійкість. При форсуванні Дніпра Василь Степанович був важко поранений і, позбавившись обох рук, більше року перебував у госпіталі, але вже в грудні 1944 повернувся в діючу армію. Другої медалі «Золота Зірка» командир 248-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку (11-а гвардійська винищувально-протитанкова артилерійська бригада, 52-а армія, 1-й Український фронт) гвардії майор Петров В. С. удостоєний 27 червня 1945 за утримання плацдарму на Одері в районі селища Ниски (Німеччина) 19-20 квітня 1945 року.

7

Після війни Василь Степанович проходив службу у військах та штабах, був заступником командуючого артилерією і ракетними військами округу Прикарпатського ВО. У 1954 році закінчив Львівський державний університет. Успішно захистив кандидатську дисертацію. Після розпаду СРСР обіймав посаду заступника командувача ракетних військ і артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. Генерал-полковник Української армії Петров В. С. помер 15 квітня 2003 року. Похований на Байковому кладовищі Києва. Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції, Червоного Прапора, Вітчизняної війни I ступеня, трьома орденами Червоної Зірки, українським орденом Богдана Хмельницького, медалями, іноземними орденами. Бронзовий бюст герою встановлений у м.Тамбові.

Слайд6

Бугайов Михайло Андрійович (нар. 08.08.1922) –

генерал-майор, в 1943 році — командир артдивізіону 309-ї дивізії, яка визволяла місто Лебедин, почесний громадянин з 17 травня 1978 року.

Бугайов Михайло Андрійович народився 08 серпня 1922 року в с. Захарове Алтайського краю в сім’ї селянина. Росіянин. Член КПРС з 1943 року. На фронтах Бугайов Михайло Андрійович з 1941 року, в складі 309-ї стрілецької дивізії, куди він прибув лейтенантом. Перше бойове хрещення дивізія отримала у червні 1942 року в районі міста Свобода Воронежської області. Дорогами війни дивізія пройшла 3220 км. Бугайов М.А. спочатку командував артилерійським взводом, батареєю, потім артдивізіоном. В боях на Кусарській дузі він був нагородженим орденом Вітчизняної війни 2 ступеня.

В середині серпня 1943 року Бугайов М.А. в складі 309-ї дивізії. Його артдивізіон ввірвався в м. Лебедин, подолавши жорсткий опір ворога.

Особливо відзначився Бугайов М.А. під час форсування Дніпра. За мужність і героїзм в боях за Дніпро Михайло Андрійович був нагороджений Орденом Червоного Прапора, а також його груди прикрасили ордени Червоної Зірки, Олександра Невського, вітчизняної війни І ступеня. Був двічі поранений. У мирний час був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору.

Після війни закінчив війсково-політичну академію ім. В.І. Леніна. В 1970 році йому було присвоєно звання генерал-майор.

З нагоди відзначення річниці визволення Лебедина Бугайову М.А. було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедина».

Слайд7

Тронько Петро Тимофійович (29.06.1915-12.09.2011) –

Герой України, історик, академік академії наук УРСР, НАН України з 1978 року, громадський та державний діяч, почесний громадян з 1996 року.

Тронько Петро Тимофійович (12 липня 1915, c. Заброди на Харківщині) — доктор історичних наук, професор, акад. НАНУ (Відділення історії, філософії і права, історія України, 03.1978), член КПУ; Інститут історії України НАНУ, завідуючий відділу регіональних проблем історії України (з 1980); голова правління Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1990); голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О.Гончара. (з 06.1996); віце-президент Асоціації історії міст України; головний редактор журналу «Краєзавство»; голова редколеґії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією»; член редради і голова ради журналу «Пам’ятки України»; член редколеґії журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ»; голова ради Міжнародної організації «Харківське земляцтво»; голова наглядової ради Харківського національного університету ім. В. Н. Карабіна.

8

Відзнаки, нагороди, премії:

·         Почесний доктор і професор 12 вищих навчальних закладів України.

·         Почесний громадянин міст Київ, Харків, Переяслав-Хмельницький, Канів, Богодухів, Лебедин, Кам’янець-Подільський.

·         Лауреат Державної премії СРСР (1976).

·         Заслужений діяч науки і техніки України (1990).

·         Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР (1975, 1981).

Ордени:

·         Леніна (1961),

·         Жовтневої революції (1985),

·         Трудового Червоного Прапора (1958, 1965, 1971, 1973),

·         Вітчизняної війни I ступеня (1985),

·         Дружби народів (1975),

·         Червоної Зірки (1943).

·         Почесна відзнака Президента України (Орден «За заслуги» III ст.) (липень 1995).

·         Ордени Богдана Хмельницького III (грудень 1997), II ст. (1999).

·         Герой України (з врученням ордена Держави, 7 липня 2000).

·         Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (серпень 2005).

·         Почесна грамота Кабінету Міністрів України (липень 2000).

Автор (співававтор) понад 600 праць, в т.ч.: «Бессмертие подвига» (1985), «История завода „Арсенал“ имени В. И. Ленина» (1986, співав.), «Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог-справочник» (1987, гол. ред.), «Історичне краєзнавство в Українській РСР» (1989, співав.), «Репресоване краєзнавство (20-30-і роки)» (1991, голова автор. колективу), «Увічнена історія України» (1992, співав.), «Краєзнавство у відродженні духовності та культури» (1994), «Навічно в пам’яті народній» (1995) та ін. Голова редакційної колегії 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР».

Помер 12 вересня 2011 року.

Слайд8

Митник Олексій Іванович

(4.10.1917 — 05.06.2009) – педагог, директор ЗОШ №2, почесний громадянин з 2007 року.

Народився 4 жовтня 1917 року в      м. Лебедин в сім’ї робітника-залізничника. В 1933 році закінчив Лебединську школу колгоспної молоді, а вже у 1936 році Лебединський педагогічний технікум. Після закінчення технікуму був направлений у Яструбинську середню школу Хотинського району, де працював учителем математики 5-6 класів. А в 1940 році був призваний до рядів Червоної армії.

З перших днів Великої Вітчизняної війни Олексій Іванович брав участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками в Криму, на Прибалтійському, Волховському та Білоруському фронтах, а також у обороні м. Ленінград.

Свій бойовий шлях Олексій Іванович пройшов від рядового червоноармійця до замісника командира полку.

На фронтах Великої Вітчизняної війни був двічі поранений і контужений. В 1948 році Олексій Іванович за станом здоров’я був демобілізований із рядів Червоної армії.

Повернувшись на батьківщину, працював директором Кам’янської середньої школи, а 1955 по 1963 рік був обраний секретарем Лебединського райкому партії. З 1963 року до виходу на пенсію, тобто до 1977 року працював директором Лебединської школи № 2.

9

Митник О.І. неодноразово обирався депутатом і членом виконкому міської та районної ради. Був обраний головою районної ветеранської організації, що діяла на громадських засадах. Як вчитель по професії і голова ветеранської організації, проводив велику роботу по військово-патріотичному вихованню підростаючого покоління. Як партійний керівник і депутат міської та районної рад народних депутатів, Олексій Іванович вніс значний вклад в розбудову народного господарства міста.

Митник Олексій Іванович був нагороджений трьома орденами Великої вітчизняної війни І та ІІ ступенів, орденами Богдана Хмельницького, Червоної Зірки, „Знак Пошани”, багатьма медалями. Також нагороджений знаком „Відмінник народної освіти”

За клопотанням ветеранської організації, педагогічного колективу ЗОШ № 2 та громадськості міста 16 сесія міської ради 5-го скликання від 31 липня 2007 року прийняла рішення присвоїти Митнику Олексію Івановичу звання «Почесний громадянин м. Лебедин».

Помер 5 червня 2009 року.

Слайд81

Гадяцький Олександр Васильович (22.08.1925 – 23.11.2008) –

педагог,  з 1954 по 1986 рік директор Лебединського СПТУ-34,  почесний громадянин з березня 2007 року.

Гадяцький Олександр Васильович народився 22 серпня 1925 року в с. Птушка, Краснопільського району. Педагог, заслужений працівник прохтехосвіти УРСР (1977 рік), Герой Соціалістичної Праці (1978 рік).     Народився у селянській сім’ї. В 1940 році закінчив семирічну школу в с. Лозове Краснопільського району, в 1941 році – 1-й курс Білопільського педагогічного училища. В роки ВВв працював конюхом, бригадиром, в.о. голови колгоспу. Навчався в 1945-1950 рр. у Харківському інституті механізації сільського господарства, 1950-1953 рр. – працював головним інженером Хільчанської МТС, нині Серидино-Будського району, 1953-1954 рр. – викладач тракторної справи Лебединської школи механізації., 1954-1986 рік – директор Лебединського училища механізації сільського господарства (потім СПТУ-4, СПТУ-34), нині ВПУ лісового господарства.

Науковий кореспондент відділу профтехосвіти НДІ педагогіки УРСР (1983 рік). Був депутатом Лебединської міської ради. На 11 сесії міської ради у березні 2007 року Гадяцькому О.В. було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедин». Нагороджений Орденом «Знак пошани» (1971 рік), Орденом Леніна (1978 рік), медалями.

23 листопада 2008 року після важкої хвороби Гадяцький О.В. помер.

Слайд10

Ткаченко Борис Іванович (нар. 18.12.1937) –

краєзнавець, історик, дослідник теми Голодомору 1932-1933 рр. почесний громадянин з 23 травня 2008 року.

Народився Борис Іванович 18 грудня 1937 року на хуторі Масюки (тепер хутір Великий) Гадяцького району Полтавської області. По смерті матері (1938 р.) батько відвіз його з братом до своїх батьків у місто Лебедин, що на Сумщині. З того часу майже все життя Б. І. Ткаченка пов`язане із цим містом. Тут Борис закінчив 7-річку, а в селі Малий Вистороп – агрономічний технікум. До армії працював агрономом у с. Пологи Охтирського району. З 1956 по 1959 р. перебував на військовій службі в лавах Радянської Армії.

10

Після звільнення в запас працював майстром виробничого навчання в Лебединському училищі механізації, а потім – на різних посадах у районному управлінні сільського господарства та агрономом у Лебединській райсільгосптехніці.

У 1970 році Борис Іванович перейшов на роботу в редакцію районної газети «Будівник комунізму» (завідувачем відділу сільського господарства). В 1971 році заочно закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Навесні 1972 р. за читання забороненої літератури (творів О.Солженіцина та І. Дзюби) був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі», позбавлений роботи за фахом, а згодом і виключений з КПРС. До 1977 р., після поновлення, працював ще за фахом, а з осені того ж року був звинувачений у «наклепах на Конституцію СРСР» і знову звільнений з роботи. Відтак працював лудильником, зварювальником, комбайнером, шофером. З 1982 р. і до виходу на пенсію займав посаду головного агронома-агрохіміка Лебединської рай- сільгоспхімії.

Водночас Б. Ткаченко вивчав етнографію та історію рідного краю. Друкувався в «Українському історичному журналі», в часописі «Народна творчість та етнографія», особливо активно – в журналі-тижневику «Україна», в іншій періодичній пресі. За громадську публіцистику часопис «Україна» 4 рази називав агронома з Лебедина кращим автором року. Поштовхом до літературної праці для Б. Ткаченка послужила зустріч з колишнім головою Спілки художників України Василем Перевальським та відомим скульптором і етнографом Іваном Гончарем. Ця знаменна давня зустріч сталася ще в середині 1960-х років. За прикладом І. Гончара Борис Іванович створив домашній музей народного мистецтва.

Автор праць: «Совість», «Поле без гербіцидів, душа без погонича». У 1993 р. з`явилася третя його книга – «Під чорним тавром». У ній Ткаченко розповів про примусову колективізацію на Лебединщині, про Голодомор 1932-1933 рр. У 1996 р. цей твір висувався на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Згодом ця книга була відзначена обласною літературною премією ім. Миколи Хвильового.

Б. І. Ткаченко – член Національної спілки письменників України з 1994 р.

У 2000 році вийшла з друку у світ четверта книга письменника – «Лебедія». Це унікальний історико-етнографічний нарис про Лебединський край, де простежуються події з найдавніших часів до 20-х років ХХ століття. Особливо цінною видається п`ята за рахунком книга Бориса Ткаченка – «За горами гори…», яка вийшла у світ 2001 року. Наприкінці 2003 року побачило світ ще одне унікальне видання – «Пісні рідного краю». До збірника увійшли 677 українських народних пісень, співомовок, приспівок та примовок, записаних на Лебединщині ще в 60-х роках ХХ століття.

Неординарна подія в літературному житті України – вихід у світ 7-ї книги Бориса Ткаченка «Важка стежка до Бога». Це документально-художнє видання. Книга не лише розповідає про великомучеництво християнства у ХХ столітті, а й носить викривальний характер щодо більшовицького сатанізму. Це книга про трагічну долю українського духівництва і не менш драматичну долю українських храмів.

Сьогодні у доробку і творчих планах Бориса Ткаченка є ще декілька книг. Готуються до друку друга і третя частини «Лебедії».

Рішенням Лебединської міської ради від 23 травня 2008 року Ткаченко Борису Івановичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедин».Слайд11

 

Федорченко Іван Йосипович (нар. 22.06.1930 р.) –

колишній голова міськвиконкому Лебединської міської ради. Почесний громадянин з 02 лютого 2010 року.

Федорченко Іван Йосипович народився 22 червня 1930 року в м. Лебедин Сумської області. Має вищу освіту.

11

В 1954 році закінчив факультет лісового господарства Харківського сільськогосподарського інституту по спеціальності – інженер-лісомеліоратор. Трудовий шлях почав в 1954 році лісо–меліоратором Дуб’янської МТС, Татарська РСР. З 1956 по 1957 рік – завідуючий відділом Лебединського райкому комсомолу; з 1957 по 1960 рік – технік Будильського лісництва Лебединського лісгоспу; з 1960 по 1964 рік – помічник лісничого Радянського лісництва Будильського лісгоспу; з 1965 по 1974 рік – лісничий Радянського лісництва; з 1974 по 1985 рік – голова міськвиконкому Лебединської міської ради; з 1985 по 1990 рік – завідуючий Районним відділом соціального забезпечення; з 1990 по 1993 рік – завідуючий міськрайонним відділом Пенсійного фонду. З 1993 року – перебуває на пенсії.

За весь час праці Федорченко І.Й. нагороджувався медалями, почесними грамотами райкому, райвиконкому, обкому, Міністерства лісового господарства та Міністерства праці і соціального захисту.

Але основні досягнення Іван Йосипович здобув під час обіймання посади голови міськвиконкому Лебединської міської ради. Основну увагу на цій посаді він приділяв вирішенню комплексних проблем благоустрою міста, опікувався сферою житлово – комунального господарства, будівництва житла, газифікації і т.д.

Неможливо перерахувати основних досягнень Федорченка І.Й., але основні можна виділити. Це: розробка проектної документації та будівництво Меморіалу Слави в місті Лебедині; проведення капітальнох реконструкції 4-х мостів через річку Вільшанку, шляхом заміни дерев’яної конструкції на залізо – бетонні (мости по вул. Антонова, Кобижчі, Рози Люксембург та Першогвардійській); за період з 1974 по 1985 рр. збудовано понад 850 квартир, що майже дозволило ліквідувати чергу на отримання житла; збудовано комплекс будівель школи – інтернату для глухих дітей по вул. Маршала Рибалка, 33; збудована будівля поліклініки (пайова участь в будівництві ЦРЛ), добудова до хірургічного відділення; збудовано дитячі дошкільні установи «Зірочка», «Ромашка»; проведена добудова до комплексу будівель ЗОШ №5.

У сфері благоустрою: підготовлена проектна документація на будівництво системи каналізації та водовідведення, розпочате будівництво І черги каналізації (центральний каналізаційний колектор); збудовано насосну станцію; проведено комплекс робіт щодо очистки Лебединського озера (у період з 1976 по 1986 р. працював земснаряд для очистки дна озера); збудовано та капітально реконструйовані дороги, заміна брущатки на асфальтове покриття на дорогах по вул. Леніна, Сумська, Вокзальна, Першогвардійська, Новопостроєна, Карла Маркса, дорога до санаторію «Токарі», дорога до очісних споруд від вул. Будильської до Радянського лісництва; проведений капітальний ремонт всіх багатоквартирних житлових будинків; осушено Труфанове болото, що знаходилося в центрі міста; проведено регулювання річки Вільшанки.

У сфері газопостачання: розроблені проекти та здійснена газифікація промислових підприємств — Лебединський хлібзавод, завод поршневих кілець, завод станочних вузлів, консервний завод, маслозавод. Газифіковано житловий сектор по вул. Сумській, Леніна, Новопостроєній та ін.    Почесний громадянин з 02 лютого 2010 року.

Слайд12

Бухарєв Владислав Вікторович

(нар. 14.03.1969 р.) — перший заступник Голови Державної податкової адміністрації України – начальник податкової міліції України (2007-2010 рр.).

Саме в Лебедині пройшли його дитинство та юність. Перебуваючи на таких високих посадах він не забуває про рідне місто. Саме за його сприяння у 2008-2009 роках проведена комплексна реконструкція ЗОШ №5, яку він закінчив у 1986 році, налагоджена співпраця в інших сферах. Почесний громадянин з 02 лютого 2010 року.

Бухарєв Владислав Вікторович – генерал-лейтенант податкової міліції України.

12

Народився 14 березня 1969 року в м. Лебедині Сумської області. Бухарєв Владислав Вікторович розпочав свою трудову діяльність у 1992 році після закінчення Київського вищого військового інженерного училища зв’язку та служби у Збройних Силах. З червня 1992 року перебував на службі в органах Служби безпеки України на оперативних та керівних посадах. В грудні 2007 року переведений на посаду першого заступника Голови Державної податкової адміністрації України – начальник податкової міліції. В 2010 році – вийшов у відставку.

За місцем роботи неодноразово відзначався державними і відомчими нагородами: Орден «За заслуги» ІІІ ступеня, почесна відзнака Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України «Честь, Мужність, Закон», нагрудний знак «Почесна зірка Служби безпеки України», почесна відзнака Служби безпеки України, Медаль ФСБ Росії «За боевое содружество», відзнака СБ України – нагрудний знак «Хрест Доблесті» І та ІІ ступенів, відзнака СБ України – нагрудний знак «За боротьбу з корупцією та організованою злочинністю», інші відомчі відзнаки Служби безпеки України та державних органів влади. Також Владислав Вікторович був нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, та іншими відомчими відзнаками Служби безпеки України та державних органів влади.

За активного сприяння Бухарєва Владислава Вікторовича проведено комплексну реконструкцію загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 5, яку він закінчив у 1986 році. В школі було замінено близько 110 вікон на європейські металопластикові, проведено ремонт фасаду та даху школи. Крім цього систематично надається допомога школі на придбання оргтехніки, учбового та спортивного інвентарю, поповненню матеріально-технічної бази.

За його сприяння в м. Лебедині проведено концерти Студії «95 квартал».

Налагоджена співпраця в інших сферах. Зокрема є плани відбудови однієї з лебединських церков, ремонту художнього музею, проекти співпраці в сфері охорони здоров’я, освіти, тощо.

Рішенням виконавчого комітету Лебединської міської ради від 03.10.2008 р. № 246 Бухарєву Владиславу Вікторовичу присвоєно звання «Почесний меценат м. Лебедин».

Рішенням 42-ї сесії Лебединської міської ради 5-го скликання від 03.02.2010 року Бухарєву Владиславу Вікторовичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедин».

13

Слайд13

Щасливі ми з вами, що народилися саме в Лебедині. Тут жили наші прадіди і діди, тут живуть наші батьки, тут корінь нашого роду, що сягає сивої давнини.

І де б ми не були, скрізь чуємо поклик рідної землі, хвилюємося, зачувши сяйво про рідний край.

Славетну сторінку в історію рідного краю вписали  церковні діячі Лебединщини. Серед них – справжній український інтелігент, людина з кришталевою душею, чуйним серцем та вірою в утвердження добра в нашій державі – священник Іван Дмитрович Приходько.

Шалене життя невгамовного священника

Іван Дмитрович Приходько народився разом із буремним ХХ століттям – 24 червня 1900 року. На увесь 97-річний вік отця Івана випало аж надто багато випробувань. Він особисто знав і Махна, і Примакова, воював у 1918-1920-х роках, як сам колись казав: «служив і в білих, і в червоних, і в сіро-буро-малинових, але завжди воював тільки за Україну». За це й провів більше 20 років по тюрмах та в таборах, будував місто Норильськ, працював на каторжних роботах у Красноярських снігах, де мало не згорів, випалюючи кокс. А ще він був засуджений до розстрілу, тікав із Сумської тюрми, переховувався та жив під вигаданим ім’ям. Його єдиний син загинув, проходячи строкову службу в Радянській армії, а дружину змусили відректися від чоловіка – ворога народу.

Вже у глибокій старості він особисто відновив роботу дванадцяти церков у Сумській області. Всі заощадження своєї родини, всі пожертви від людей вкладав у відбудову церков. А вже стільки дітей охрестив за своє довге священицьке служіння – не злічити. У Лебедині, де отець Іван доживав останні роки свого життя, й похований під стіною церкви, роботу якої сам же й відновив, він став просто таки легендарною постаттю.

Отець Іван за життя писав спогади. Їх розшукав відомий на Сумщині краєзнавець Борис Ткаченко та використав у своїй книзі «Важка стежка до Бога». В цій книжці також викладені й розповіді, котрі краєзнавець записував у численних розмовах зі священиком. Саме цитати із цієї книги та спогади лебединців використані у цьому матеріалі.

Життя Івана Приходька починалося доволі спокійно. Народився він у бідній багатодітній родині сільського фельдшера, де загалом було дванадцятеро дітей. Здавалося, що його чекає звичайне життя незаможного селянина, проведене в щоденній праці та клопотах. Але, частково через невгамовний характер та неймовірну енергію, частково силою випадку, чи, як був переконаний отець Іван, волею Божою, не судилося йому тихо та мирно обробляти свою землю, ростити дітей, навчати онуків.

  Змалечку Івана тягнуло до знань, до науки. Тому він не лише блискуче закінчив школу та педагогічне училище, але й за власної ініціативи багато читав, намагався спілкуватися з освіченими людьми. Хоча в непрості часи революції та ще й в Слобожанській глибинці часто було не до «наукових» розмов. Надто часто питання ставало не «що б його почитати», а «як би його вижити».

Отець Іван все своє життя був глибоко переконаний, що по життєвій дорозі його вела Матір Божа. «Господь Бог нагородив мене таким здоров’ям, що й на десятьох би вистачило. А Мати Божа стала моєю заступницею», — говорив отець Іван. Він розповідав, що Мати Божа йому кілька разів являлася уві сні: підказувала, благословляла, застерігала. Отець Іван згадував і безліч історій, коли Матір Божа рятувала його від вірної смерті: і в сумській тюрмі, і в камері смертників у Харкові, і на тріскучому морозі в Норильську…

14

Початок арештантської «кар’єри»

Іван Приходько був рукопокладений у священики у 1922 році єпископом Сумським і Охтирським Корнилієм. Цікаво, що познайомилися вони зовсім випадково – їхали в одному купе в Харків. Після довгої щирої розмови Іван, — тоді молодий сільський вчитель, — твердо вирішив стати священиком.

Він дотримувався тихонівської орієнтації в РПЦ, яка була проголошена «ворожою» по відношенню до більшовицької влади. І вперше його заарештували вже через рік служби – у 1923 році. Тоді служив він у Олександро-Невському храмі села Битиця Сумського району. Голова сільради заборонив правити службу. Звісно ж отець Іван проігнорував заборону. «Хто він такий? Він – місцева державна влада, а церковна од держави одділена. Це раз. По-друге, творець – Бог, а не голова сільради. Він сотворив і землю, і все на світі, і нас з вами, в тому числі і того ж таки голову. Ото ми й повинні звітувати за свої діла перед Богом, а не перед сільрадою», — обурювався отець Іван.

Відмова священика закрити церкву була сприйнята як саботаж. І у 1923 році за статтею 58 Кримінального Кодексу («контрреволюційна діяльність») отця Івана засудили до двох років позбавлення волі. «Не тюрма, а армагедон, не камера, а гієна огненна. Нари – ярусами аж під стелю і всі забиті людьми: голодними, завошивленими, покривавленими на допитах, знесиленими, приниженими, умираючими», — згадував священик.

Цікаво, що тоді стався просто неймовірний випадок – отця Івана випустили достроково – вже після 9 місяців ув’язнення.  Повернувся знову служити у Битицю. Але відтоді він став «незручним» для місцевої влади та дуже «муляв око» і сільському голові.

У 1930 році отця Івана звинуватили в розпалюванні селянського бунту. Цікаво, що бунт і справді стався, але вже після того, як священика заарештували. Почувши про те, що церкву знову закривають, а отця Івана заарештовано, селяни кинулися його захищати. Найактивнішою захисницею «батюшки» була вже немолода селянка Кулина Вибирайло, яка збирала по селу людей, щоб йти в Суми та визволяти отця Івана із в’язниці. Народний спротив сягнув такого розмаху, що зрештою вирішили присудити отцю Івану три роки умовно та відпустили. Але й надалі шукали усілякого приводу, щоб позбутися священика.

Такий привід знайшовся вже через кілька місяців. У Різдвяну ніч 1931 року голова сільради дав завдання священику возити буряки в сусіднє село. Це розпорядження отець Іван проігнорував – бо як так можна позбавити людей Різдвяної служби! За непокору був засуджений на один рік до виправних робіт – підмітав вулиці у Сумах. Але, незважаючи на 12-годинний робочий день, він знаходив у собі сили раз на добу бігати у Битицю (а це близько 19 кілометрів в один бік) відслужити там Службу Божу, а потім прожогом – назад на ночівлю. Місцева влада була просто шокована. Адже ніхто не міг навіть подумати, що священик заради служби в храмі, незважаючи на погану погоду лютого-березня та важку роботу протягом дня, щодня буде бігати (!!!) за 19 кілометрів у свій храм. Й так тривало понад два місяці.                                                                                        Видно, отець Іван дуже вже набрид місцевій владі. Під час однієї такої «перебіжки» був знову заарештований. У квітні 1931 року його звинуватили у контрреволюційній змові, в приналежності до повстанської організації «української партії селян». Як жартував потім отець Іван, говорячи про причини свого арешту: «…піп хотів самого Сталіна за бороду взять, та в того бороди не виявилося…»

Але невгамовний «батюшка» не перестав шокувати владу, — тепер уже тюремну. Йому «набридли» щоденні допити, побої, катування, недоїдання та недосипання. Відчув, що треба рятуватися, а то можна в цій тюрмі й загинути. Тому на третьому місяці ув’язнення, коли його посадили у одиночну камеру, розташовану на другому поверсі в’язниці, — він утік.

Отець Іван розповідав, що перед втечею помолився Матері Божій про заступництво та спасіння, розігнув дроти на решітці, виліз через ту щілину (благо після двомісячного бігання у село та тримісячної «дієти» на тюремних харчах, протиснутися через вузьку щілину було неважко), по дереву спустився на землю, — і, що найбільш неймовірно, — пройшов непоміченим повз охоронця із рушницею.

15

Слайд14

  Втеча «політічєского» священика із сумської тюрми наробила багато галасу. Старожили згадують, що все місто було обвішане оголошеннями, що втік «запеклий контрреволюціонер, український буржуазний націоналіст, битицький піп Приходько». У цих оголошеннях описували страшні речі, які отець Іван нібито робив із прихильниками партії та «вірними комуністами». Тільки от, незважаючи на те, що священик став «найбільш розшукуваним злочинцем», — переховувався він більше п’яти років.                        Поневірявся отець Іван у Брянській області, Ленінграді, Середній Азії, Києві. У 1933 році за щасливим збігом обставин (чи за допомоги Матері Божої) у Таганрозі отримав паспорт на ім’я Гордія Прокоповича Гусаренка. Й під цим іменем жив до 1936 року, доки знову не був заарештований.

Вбивали, — та не вбили

Заарештували отця Івана вже не просто як контрреволюціонера, а як втікача, рецидивіста. Тому нічого дивного, що засудили його до розстрілу та кинули у Харківську тюрму в камеру смертників.            Водили «на розстріл» отця Івана п’ять разів. І кожного разу це виявлялися «жарти» конвоїрів, так звані «коридорні прогулянки». Перед кожним таким походом отець Іван ставав у камері на коліна та молився Матері Божій. А тим часом конвоїри над ним насміхалися. Тільки от молився він не за себе, а за них, котрі так нерозумно пішли на службу антихристу… Одного разу тюремники почули молитву отця Івана й дуже обурилися – «не за нас молися, а за свою шкуру!», — кричали. Та після цього «коридорні прогулянки» припинилися.

Від безвиході отець Іван без перестану писав скарги в різні інстанції та передавав їх будь-якими можливими способами. І знову чудо сталося – він таки домігся того, щоб смертний вирок замінили 10 роками таборів.

Доля занесла невгамовного священика будувати місто Норильськ. Тут він працював на шахтах, випалював кокс. Щоб отримати подвійну пайку хліба та хоч якось вижити працював у дві зміни. Потім розповідав страшні історії побудови Норильська, скільки людей, в основному українців, загинуло там. Тих, хто помирав під час роботи – просто скидали у коксові печі, хто помирав в бараках — “штабелювали” та пускали в океан за течією Єнісею…

Отцю Івану й тут допомогла Матір Божа. Першу зміну він працював писарем (бо мав належну освіту та гарний почерк), а інші 8 годин – вантажником. Отець Іван розповідав, що ніколи в житті не ставав до роботи без молитви, кожної вільної хвилини молився до Божої Матері про заступництво: «Робити навіть будь-яку роботу без душі – великий гріх. Що вже тоді говорити про молитву?» І саме Божа Матір багато разів рятувала його від смерті. Наприклад, ось як він писав у своєму щоденнику: «Трое убийц в Норильске 10 октября 1945 года промахнулись в моей смертной мишени»; «В 1946 году за секунду до обвала трехтонной стопки мешков с мукой был Ангелом-хранителем отброшен от погибели»…

   Тільки одного разу він не послухався Матір Божу. “Коли вже скінчилися 10 років, отримав вольну, то треба було вирішувати чи їхати в Україну, чи залишатися тут. Звернувся до Матері Божої за порадою – й вона дала знак, що треба лишатися. Та взяв гріх на душу — не послухав…”, — картав себе отець Іван аж до смерті.

16

Воля та неволя

Повернувшись на Сумщину, отець Іван ні про що більше не думав, як знову служити в церкві. Він відразу ж дав знати про своє повернення єпископу Сумському та Охтирському Іларіону, і той призначив отця Івана настоятелем Іллінської церкви в селі Гнилиця Грунського району, а в 1948 році – перевів у село Білки Тростянецького району в Миколаївську церкву. Саме тут його заарештували ще раз.                                                           Причин нового арешту шукати годі – отцю Івану закидали ті ж самі обвинувачення у змові, антирадянській агітації. Співпрацю з окупантами йому закинути не могли, — бо повернувся вже після війни.                                             Тому, не знайшовши нових «гріхів», відправили отця Івана в Сибір на поселення на 10 років. Працював у колгоспі, «дослужився» до завідуючого курником.

Цікаво, що у курнику він відгородив куток і влаштував там «церкву», — повісив ікону, на рушниках поклав Євангеліє. Місцеві жительки пошили йому рясу та навіть десь дістали хрест. Керівництво колгоспу закривало очі на це, бо, зрештою, отець Іван працював дуже добре, його стараннями птахоферма вийшла в лідери області. А одного разу отця Івана повезли навіть охрестити дитину «якогось великого цабе» в місто. Після цього місцева влада «мовчки дозволила» відправляти треби і в селі – то дитину охрестити, то похорон провести, то подружжя повінчати.

Отець Іван ніколи і нікому не відмовляв у відправленні обрядів, завжди допомагав, якщо не ділом, — то хоча б добрим словом. Він завжди казав: «Служіння Богу – це служіння людям: служіння добрим словом, служіння молитвою, порадою і розрадою, шматком хліба, хатнім теплом, обороною скривдженого і самою звичайною поміччю. Все це – служіння Богові».

Після повернення в Україну отцю Івану не було спокою. Він знову пішов служити в церкву. Але боляче було дивитися священику на те, що стільки розвалених церков навколо, що люди – спиваються. А найбільше гидко йому було дивитися на сучасну молодь, на котру спочатку він покладав великі надії відродження нації. Він не міг терпіти розмову «на фені» або вживання «москальського матюччя». Гірко йому було й коли злодії крали матеріали, заготовлені на ремонт церков, коли влада, вже навіть і нова, чинила опір у відновленні роботи храмів. Одна радість йому була в тому, що повернулася до нього кохана дружина Олена, котра вірно діждалася його з багаторічних понСлайд3евірянь та каторги.                                                       Помер отець Іван взимку 1997 року. Такого багатолюдного похорону Лебедин не бачив давно. Отця Івана поховали під південною стіною Воскресенської церкви в Лебедині, в якій він служив в останні роки. Пройшло вже 13 років з часу смерті отця Івана, а до його маленької могили зі скромним хрестом ще й досі приїжджають люди – із різних куточків України та Росії. Щоб вклонитися цій великій людині, котра стільки вистраждала за віру, та не зреклася Господа.

17

Меценати-поміщики – гордість нашого краю

Благодійники – це люди, які допомагають не просто окремим людям, а й ряду освітніх та медичних закладів.

  У різні часи і у різних місцях були такі люди. Лебединщина гордиться меценатами – поміщиками Капністами, Анненковими, Бразолями. Відвідуючи Лебединський художній музей, ми зупиняємося перед натюрмортами Бразоль-Леонтьєвої та Красовського і вдивляємося в портрет Кучерова.   Своїми роботами і діяльністю ці видатні і поважні земляки пропагували мистецтво, піднімали культурний рівень населення.

Дякуючи меценатам – благодійникам, в селах і в м. Лебедині будувалися школи, лікарні, церкви, відкривалися громадські бібліотеки.

Серед поміщиків Лебединського повіту першої половини ХІХ століття найбільш впливовим  і багатим був володар маєтку «Михайлівка» Олександр Андрійович Іваненко.

Нащадок гетьмана Павла Леонтійович Полуботка, колекціонер, О.А. Іваненко володів Михайлівкою з 1810 по 1852 роки. Йому належали також села Грунь, Олександрівка, Катеринівка. Було в нього 1277 душ кріпаків, 10000 десятин орної землі, 4000 десятин лісу. В Михайлівці знаходився створений ним кінний завод. В 1839-1845 роках поміщик проживав у Лебедині.

На кошти Олександра Андрійовича Іваненка в 1840 році у Михайлівці було засноване приходське училище, яке існувало до 1855 року. Був він почесним наглядачем Лебединського та Охтирського повітових училищ, час від часу проводив в них ревізії, жертвуючи значні суми на їх ремонт, а також на придбання підручників та різних учбових посібників: географічних карт, глобусів, геометричних кубиків та приладів для малювання і креслення. Тримав на свій кошт в Михайлівці висококваліфікованого домашнього лікаря – підданого королівства Баварія: Бенно Івановича Панцера. Тримав тут і симфонічний з кріпосних музикантів оркестр, церковний хор  із 50 чоловік під керівництвом талановитих регентів, влаштував на терасах верхній і нижній сади з красивими бесідками, з рідкісними рослинами та квітковими клумбами, з майстерно перекинутою через вулицю з нижнього на верхній сад аркою, на воротах ліпними художньої роботи левами. Проживав у великому, своєрідному за архітектурною будинку, де знаходилася зібрана ним велика колекція художніх творів – живопису, графіки, меблів, кераміки. Недарма Іваненка сучасники вважали великим естетом.

Іваненко був поміщиком гуманним, ставив турботу про добробут людей Михайлівки в першочерговий свій обов’язок. При ньому скасували таке покарання, як пороти різками. Помираючи в 1852 році в Полтаві, Олександр Андрійович всім своїм найближчим і чесним слугам дав звільнення від кріпацтва. Поховали Іваненка в Михайлівці біля церкви. Могила його до нашого часу не збереглася, була знищена під час колективізації, приблизно в 1930 році.

В основу Лебединського художнього музею лягла багатюща колекція творів мистецтва, зібрана місцевим графом Капністом Василем Олексійовичем. 

В.О. Капніст – меценат і колекціонер, поміщик Лебединського повіту, володар маєтку в селі Михайлівка. Він володів великим, красивим і оригінальним будинком, де зберігалася цінна колекція творів мистецтва – картин, меблів, виробів із фарфору та бронзи. Були в нього також велика й багата бібліотека, дуже крупний родовий архів. Значні кошти він виділяв на підтримку учбових закладів, особливо Михайлівської школи та жіночої гімназії в Лебедині. Підтримав ініціативу лікаря К.О. Зільберника в будівництві Лебединської хірургічної лікарні (1901-1903). Сприяв юному талановитому співаку з Лебедина І.Н. Стешенку в його перших кроках на шляху до високого мистецтва.

18

Дав змогу познайомитися зі своєю картинною галереєю та книгами про мистецтво двом землякам – майбутнім видатним художникам Василю Григоровичу та Федору Григоровичу Кричевським.     Під час російсько-турецької війни 1877-1878 років на власні кошти утримував  госпіталі, медперсонал, закуповував медикаменти. Мав у Лебединському повіті 4807 десятин землі (1903 рік), кінний і винокурний (с. Грунь) заводи, близько 6 000 овець.         Помер В.О. Капніст 17 травня 1910 року. Ця дата вказана на портреті Капніста (зворотна сторона полотна), виконана живописцем І. Святенком. Зберігається цей твір в Лебединському художньому музеї. На ньому граф  в придворному мундирі з орденами Олександра Невського, князя Володимира ІІ класу, Анни І класу, Станіслава ІІІ класу. А під орденами дві стрічки, на них дата 1877-1878 рр. Такий знак видавався під час визвольної війни на Балканах меценатам, які утримували на свої кошти госпіталі, медикаменти, медперсонал.

Його дружина Варвара Василівна, була однією з найяскравіших особистостей, які проживали на Лебединщині. Вона була праправнучкою К. Розумовського, донькою князя В.М. Репніна.

Варвара Василівна отримала гарну домашню освіту. Вона виросла в сім’ї, яка глибоко шанувала мистецтво, поезію. Тому протягом всього життя любила і підтримувала все прекрасне.

В селі Межиріч графиня заснувала навчальну майстерню, якою керував талановитий майстер керамічної скульптури Федот Романович Падалка (1850-1914). 12 червня 1869 року Міністерство народної освіти затвердило В.В. Капніст опікункою Лебединського жіночого училища. Пізніше її обрали членом ради попечителів Лебединської жіночої гімназії.

Варвара Василівна в 1887 році допомогла лебединській майстрині Парасці Василівні Антоновій відправити три килими на Всеросійську сільськогосподарську виставку.

6 серпня 1918 року в залі засідань Лебединської земської управи (тепер головний корпус медучилища) була відкрита 1-ша виставка української старовини. Разом з іншими місцевими колекціонерами ласкаво згодилася дати для виставки свою цінну колекцію Варвара Василівна. Серед представлених нею експонатів – вишиті рушники та сорочки: сорочка дружини гетьмана Павла Полуботка, власноручний малюнок Т.Г. Шевченка під назвою «Кобзар з поводирем», портрети гетьманів Апостола й Полуботка, Іваненка, Якова та Андрія Полуботків.

Графиня В.В. Капніст любила і уміла вирощувати квіти. В садівництві графів Капністів (с. Михайлівка) продавалися найрізноманітніші оранжерейні квіти.       Меценат і колекціонер, наша шляхетна землячка Варвара Василівна Капніст гідно продовжувала славні традиції роду Рєпніних та роду Капністів у галузі культури й освіти.

Олексій Васильович Капніст був останнім власником михайлівської садиби. Він народився в 1879 році. Після смерті батька В.О. Капніста  Олексій Васильович був предводителем дворянства Лебединського повіту, камергером Двору його Величності, статським радником. Займав різноманітні посади в Лебединському повіті і Харківській губернії, став одним із найбагатших поміщиків повіту, мав великі земельні володіння. Вирощене зерно О.В. Капніст продавав власникам парового млина М.О. Кононенку та І.І. Пивоварову. В с. Грунь граф збудував гуральню з числом робітників 64 чоловік – найбільший винокурний завод у повіті. В Михайлівці на р. Псел йому належав водяний млин. Гордістю Олексія Васильовича був кінний завод, де вирощували орловських рисаків. Багато михайлівців працювали на графських конюшнях, дбайливо доглядали за кіньми, випасали їх на луках, степових землях (нині заповідник «Михайлівська цілина»). Зліва дороги з Михайлівки на Лебедин на луках біля р. Псел знаходився іподром, де проводилися кінні змагання.                                                                                         Породисті коні з михайлівського маєтку постійно брали участь у різноманітних змаганнях у Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, де завжди займали призові місця.

Граф О.В. Капніст виділяв значні кошти на спорудження двоповерхового приміщення школи у Михайлівці, прокладання бруківки до Лебедина і залізобетонного мосту через річку Псел.

                 19

Олексій Васильович був великим цінителем української культури і мистецтва, власним коштом утримував прекрасний хор чисельністю понад 50 чоловік. О.В. Капніст успадкував від батька чудовий двоповерховий палац, в якому були прекрасні білі меблі, галерея портретів гетьманів та предків Капністів, канделябри з чорної бронзи, вази фарфорові Миколаївського заводу, рідкісні зразки меблів червоного та чорного дерева, карельської берези, прекрасний годинник з лірою, чудові старовинні українські килими.

Після Жовтневої революції 1917 року Олексій Васильович разом зі своєю дружиною назавжди покинув Михайлівку. Через рік у 1918 році палац Капністів був спалений в результаті пожежі. Але багато картин, меблів, виробів із порцеляни та бронзи уціліли. Їх зібрав у садибі графа мистецтвознавець Б.К. Руднєв. Вони й стали основою для створення 20 листопада 1918 року історико-краєзнавчого музею в Лебедині (приблизно в 1937 році перейменований у художній музей).

  Анненкови – поміщики, власники земельних маєтків у Харківській губернії в ХІХ столітті – на початку ХХ століття. Художня колекція Анненкових зберігається в Лебединському художньому музеї.

Микола Миколайович Анненков – генерал-ад’ютант, член Державної ради. Родич М.Ю. Лермонтова. З 14 років працював у канцеляріях державних установ у Петербурзі. У віці 16 років вступив на службу до гвардійського полку, потім закінчив Московський університетський пансіон. Учасник штурму фортеці Браїлов, польської кампанії 1831 року. З 1842 року – директор канцелярії військового міністерства. У 1854-1855 роках – генерал – губернатор Новоросійський та Бесарабський, потім – державний контролер, у 1862-1865 роках – Київський, Подільський, і Волинський генерал – губернатор.

У Лебединському художньому музеї зберігаються 2 портрети Анненкова, виконані Нечаєвим та М. Петровим.   Його дружина — Віра Іванівна, була високоосвіченою  жінкою свого часу. Її шлюб з Миколою Миколайовичем Анненковим був щасливим. Вони народили  і виховали п’ятеро дітей: четверо дочок та сина. Проживали в с. Боброве (в 20 км. на південь від Лебедина).

Віра Іванівна зібрала велику колекцію творів мистецтва, які пізніше послужили основою для створення художнього музею Лебедина. Виділяла значні кошти на церкви ( в селі було 2 церкви: родова і сільська), на школу – для навчання сільських дітей.   Залишила по собі обширні мемуари, де описала власне життя, державну діяльність свого чоловіка Миколи Миколайовича Анненкова.                                                                                         Віра Іванівна Анненкова була аристократкою, але її погляди відрізнялися самостійністю, вони часто не збігалися з поглядами класу, до якого належала. Маєток Боброве Віра Іванівна передала у спадок  синові Михайлу. Він побудував там гарний цегляний будинок з колонами (не зберігся).  В кінці ХІХ століття, коли значна частина селян голодували, Михайло Миколайович очолив комісію голодуючого населення.  Помер в 1899 році.

Бразоль-Леонтьєва Юлія Миколаївна – скульптор, живописець, графік. Юлія Миколаївна  — крупний колекціонер. Вона зібрала велику колекцію малюнків українських художників, об’їздила десятки країн світу.

Народилася у сім’ї поміщика Добросельського. Основи живопису і малюнка вивчала у харківського художника Є. Волошинова та І. Айвазовського, скульптури – у петербурзьких професорів М. Антокольського і В. Беклемішева. Багато подорожувала по країнах  Близького та Далекого Сходу. З 1895 року брала участь у художніх виставках.

З 1895 року Бразолі експонувала свої роботи на виставках Першого Дамського гуртка, з 1897 року – Санкт-Петербурзького товариства художників. У 1900 році на виставці в Парижі одержала почесний відгук за бронзовий канделябр і скульптуру «Будяк».

Після 1906 року, вийшовши вдруге заміж за капітана 1-го рангу Леонтьєва, жила в маєтку чоловіка в с. Рябушки Лебединського повіту і в м. Лебедині.

20

У 1910 році у Петербурзі відбулася персональна виставка картин, скульптури та етнографічні колекції Бразолі, у серпні 1918 року виставка її творів експонувалася в будинку Лебединської чоловічої гімназії (нині – педагогічне училище). Це була перша персональна виставка в історії Лебедина. Найбільша колекція творів Бразолі зберігається в Лебединському художньому музеї (більше 30 картин і скульптур). Тематика картин – південні пейзажі та море.

У 1988 році у Лебедині відбулася виставка 37 творів художниці («Сінгапур», «Єрусалим», «Венеція», «Білі лілії», «Бузок» та інші). Своїми роботами Юлія Миколаївна Бразоль-Леонтьєва пропагувала мистецтво, піднімала культурний рівень населення. Померла в 1919 році.

Красовський Олексій Андрійович —  живописець, графік, колекціонер. Красовський зібрав велику колекцію  вишивок, які були створені майстрами з народу. Це сорочки, хустки, рушники, килими.                   Народився у сім’ї поміщика. Навчався протягом 1905-1910 років у Московському училищі живопису, скульптури і архітектури, у Великобританії.

Працював у техніці пастелі. Брав участь у колективних виставках художників  Харкова, Москви. У 1916 році була виставка в будинку земства (нині – медичне училище) «Української старовини». В ній брали участь десятки колекціонерів, але найбільше робіт представив О.А. Красовський (більше сотні).                                                  Зібрав велику колекцію килимів, ікон, одягу, меблів, стародруків. Роботи зберігаються в Лебединському художньому музеї.

Роботи Олексія Андрійовича Красовського неодноразово виставлялись на виставках в Сумському художньому музеї, в художній галереї Академії банківської справи.    Після революції емігрував до Угорщини.

Кучеров Яків Володимирович – громадський діяч, меценат, капітан Генштабу. Походив з дворян. До 1868 року – на військовій службі. 1868-1909 роки – гласний Лебединського земства, з 1880 року – голова повітової земської управи. Член Лебединського відділення комітету попечительства про в’язниці, повітової училищної ради, опікунської ради Лебединської жіночої гімназії, мировий суддя (с. Гудимівка). У 1906-1909Слайд4 роках – член Державної ради від Харківського губернського земства.

У 1900 році на кошти Кучерова (50 % вартості) збудовано церкву і двоповерховий будинок у с. Гудимівці, засновано ремісничу школу в с. Будилка. Ініціатор будівництва залізниці Лебедин – Боромля, відкриття у місті громадської бібліотеки, лікарні (разом  із К.С. Зільберником). Мав у повіті 1418 десятин землі. Помер у 1909 році.

21

Вогненними дорогами Афганістану

Вогненними  дорогами  наші  лебединці   пройшли  і  в мирний  час.

Війна в Афганістані — повномасштабна збройна агресія Радянського Союзу проти суверенної держави Демократична Республіка Афганістан. Розпочалась у грудні 1979 році нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і його оточення та введенням у країну «обмеженого контингенту» Радянської Армії. Війна за офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. В результаті цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн. або 10% з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили близько 15 тисяч військовослужбовців.

Афганська війна йшла з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.

Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців.                               У збірці  представлені  матеріали  про  наших  земляків,  які  були  призвані  до  лав  Радянської  армії  і  відбували  свій  термін  служби  у  Демократичній  Республіці  Афганістан.  Це  Івахнов  Сергій  та  Мордань  Олександр.

Мордань Олександр Олексійович  народився  6  лютого 1964 року  в   м. Лебедині. У 1981  році  закінчив  Лебединську  середню  школу  №6.  Після     школи  навчався  у  Сумському  технічному  училищі  №5, яке  закінчив  у  1983  році.                                                      

У  квітні  1984  року був  призваний  до  лав  Радянської  Армії. З   квітня   по  жовтень  1984  року  знаходився  на   навчанні  у  військовому  підрозділі  у  місті  Фергана  Узбецької  РСР. А  з  жовтня  1984  року  був  направлений  для   подальшого  проходження  служби  у  Демократичну  Республіку  Афганістан. Службу  проходив  у  345  окремому  повітряно — десантному  полку  другого  батальйону  в  долині  Пандшер   гаубичної  батареї. Завдання  бійців  полягало  в  охороні  цієї  місцевості. За  успішне  виконання  поставленого  завдання  був  нагороджений  медаллю  «За  відвагу».                   

Демобілізувався  у  травні  1986  року. Після  закінчення  школи  прапорщиків  служив  у  ракетних  військах  у  Лебедині.                                 

  У  1994  році   був  звільнений  із  лав  Радянської  Армії  за  станом  здоров’я.  Зараз Олександр  Олексійович  працює  слюсарем    на  Лебединському   НМЗ «Леол». Є  членом  Лебединського  Союзу  ветеранів  Афганістану «Титан».                                                                

  Івахнов  Сергій  Михайлович  народився  20  лютого  1967 року  в  селі  Михайлівка  Лебединського  району  Сумської  області.  Закінчив   Михайлівську  середню  школу  у  1984  році.  Навчався  у  Сумському  сільськогосподарському  інституті.  У   1985  році  був  призваний   до  лав  Радянської  Армії.  Відбував  службу  у  Афганістані,   учасник  бойових  дій.   За  мужність  і  відвагу,  добросовісне   ставлення  до  військового  обов’язку  Івахнову  Сергію  Михайловичу  була  оголошена  подяка  від  командування.

Всього  у Афганській  війні   взяло  участь  114  чоловік.   З   них   по  місту  -86,  по  району   — 58.

8  травня  2007  року  в  м. Лебедині  відбулася  церемонія  відкриття  пам’ятника  «Прощавай,  зброє»  на  вшанування  пам’яті  13  загиблих  на  Афганській  війні  земляків.

Серед  них :  молодший  сержант — Батютенко  Леонід  Петрович,         рядова,  медичний  працівник –Комісарова  Тетяна  Павлівна, гвардії  рядовий — Трофименко  Володимир  Олександрович.

Усі  посмертно  нагороджені  орденом  «Червоної  зірки».

22

Слайд15

Трофименко Володимир Олександрович

Гвардії рядовий, старший механік–водій БМД.

Народився 27 травня 1962 року в м.Лебедин  Сумської області.

Після закінчення середньої школи вчився, оволодів професією  меліоратор широкого профілю в Лебединському ПТУ № 4, працював на заводі.

11 листопада 1980 року був призваний Лебединським РВК Сумської області в Прибалтійський навчальний центр м.Ганджунай, де навчався за спеціальністю механік–водій БМД.

5 травня 1981 року був направлений рядовим в Афганістан на посаду старшого механіка-водія в 56-у гвардійську десантно-штурмову бригаду (район Гардеза).

Володимир супроводжував бойові машини, колони на бойові дії.

19 травня 1982 року колона бойових машин, яка поверталася після виконання завдання в пункт дислокації, була обстріляна ворогом. Володимир Трофименко швидко повернув машину і на повній швидкості направивися на душманів, що змусило тих тікати. Загинув від вибуху міни.

Похований в м.Лебедині Сумської області на Троїцькому кладовищі.

Указом Президії Верховної Ради СССР від 22.09.1982 року за мужність і відвагу гвардії рядовий Трофименко Володимир Олександрович нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

Слайд16

Батютенко Леонід Петрович

Молодший сержант, стрілець.

Народився 25 травня 1963 року в с.Чупахівка Охтирського району Сумської області. Через деякий час сім’я переїхала до м.Лебедин.

Закінчив Лебединську загальноосвітню школу № 1.

20 жовня 1981 року був призван на термінову службу в ряди збройних сил СССР. Пройшов курс військової підготовки по веденню бойових дій у гірській місцевості по спеціальності  стрілець і був направлений до Афганістану помічником гранатометника десантно-штурмової групи прикордонних військ в\ч п\п 2066.

Неодноразово приймав участь у бойових операціях, показав себе мужнім, рішучим, хоробрим воїном.

Загинув 13 грудня 1982 року під час захисту прикордонної застави від нападу ворога.

Похований в м.Лебедин Сумської області на Мироносницькому кладовищі.

Указом Патютенко Леонід Петрович нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

Слайд17

Коміссарова Тетяна Павлівна

Рядова, медичний працівник.

Народилася 21 лютого 1964 року в м.Лебедин Сумської області. Після закінчення  середньої школи навчалася у Лебединському медичному училищі ім..Сітенка.

З 1982 року працювала в Сумській обласній лікарні.

У 1985 році призвана на військову службу Сумським ОГВК.

23

11 березня була направлена в Афганістан у 1138-й військовий інфекційний госпіталь (м.Кундуз).

Працювала медичною сестрою  в госпіталі. В листах додому про службу не писала.

Загинула при виконанні службового обов’язку 17 січня 1987 року.

Указом Президії Верховної Ради СССР від 08.12.1988 року за мужність і відвагу гвардії рядова Коміссарова Тетяна Павлівна нагороджена орденом Червоної Зірки (посмертно).

Мордань  Олександр  Олексійович

Мордань О.О.  народився  6  лютого 1964 року  в  м. Лебедині. У 1981  році  закінчив  Лебединську  середню  школу  № 6.  Після     школи  навчався  у  Сумському  технічному  училищі  № 5, яке  закСлайд18інчив  у  1983  році.

У  квітні  1984  року був  призваний  до  лав  Радянської  Армії. З   квітня   по  жовтень  1984  року  знаходився  на   навчанні  у  військовому  підрозділі  у  місті  Фергана  Узбецької  РСР. А  з  жовтня  1984  року  був  направлений  для   подальшого  проходження  служби  у  Демократичну  Республіку  Афганістан. Службу  проходив  у  345  окремому  повітряно — десантному  полку  другого  батальйону  в  долині  Пандшер   гаубичної  батареї. Завдання  бійців  полягало  в  охороні  цієї  місцевості. За  успішне  виконання  поставленого  завдання  був  нагороджений  медаллю  «За  відвагу».

Демобілізувався  у  травні  1986  року. Після  закінчення  школи  прапорщиків  служив  у  ракетСлайд19них  військах  у  Лебедині.

У  1994  році   був  звільнений  із  лав  Радянської  Армії  за  станом  здоров’я.  Зараз Олександр  Олексійович  працює  слюсарем    на  Лебединському   НМЗ «Леол». Є  членом  Лебединського  Союзу  ветеранів  Афганістану «Титан».

 

Після  закінчення  війни  в  СРСР  були  оприлюднені  списки  загиблих.

Жах  тієї  чужої  війни  до  сьогодні  відлунює   у  наших  душах.

24

Незагойна рана нашої Батьківщини

Слайд20

Чорно́бильська катастро́фа — екологічно-соціальна катастрофа, спричинена вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції в ніч на 26 квітня 1986 року, розташованої на території України (у той час — Української РСР). Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Відбувся радіоактивний викид потужністю в 300 Хіросім.         Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 000 чоловік були евакуйовані із зон забруднення.

Спершу керівництво УРСР та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії, але після повідомлень з Швеції, де на АЕС Форсмарк(швед.)укр. були знайдені радіоактивні частинки, які були принесені з східної частини СРСР та оцінки масштабів зараження, розпочалася евакуація близько 130 000 мешканців Київської області із забруднених районів. Радіоактивного ураження зазнали близько 600000 осіб, насамперед ліквідатори катастрофи. Навколо ЧАЕС створена 30-кілометрова зона відчуження.

Слайд21

Приблизно о 1:23:50 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Будівля енергоблока частково обвалилася, при цьому, як вважається, загинула 1 людина — Валерій Ходимчук. У різних приміщеннях і на даху почалася пожежа. Згодом залишки активної зони розплавилися. Суміш з розплавленого металу, піску, бетону і частинок палива розтікалася підреакторними приміщеннями. В результаті аварії стався викид радіоактивних речовин, у тому числі ізотопів урану, плутонію, йоду-131 (період напіврозпаду 8 днів), цезію-134 (період напіврозпаду 2 роки), цезію-137 (період напіврозпаду 30 років), стронцію-90 (період напіврозпаду 29 років).

25

Ситуація погіршувалася в зв’язку з тим, що в зруйнованому реакторі продовжувалися неконтрольовані ядерні і хімічні (від горіння запасів графіту) реакції з виділенням тепла, з виверженням з розлому протягом багатьох днів продуктів горіння радіоактивних елементів і зараження ними великих територій. Зупинити активне виверження радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 року мобілізацією ресурсів усього СРСР і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів.

Слайд23

Майже одразу до місця аварії, прибули пожежні. Першими до ЧАЕС приїхала бригада під командуванням лейтенанта Володимира Правика, який помер 9 травня від гострої променевої хвороби, отриманої найперше внаслідок попадання радіоактивних речовин в дихальні шляхи, бо пожежники тоді працювали без ізолюючих протигазів. Їх не попередили про небезпеку радіоактивного диму і уламків, вони не знали, що ця аварія була чимось більшим, ніж звичайна пожежа. Вогонь гасили до 5 години ранку. У середині четвертого блоку його вдалося загасити лише до 10 травня 1986 року, коли більша частина графіту згоріла.

Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, які знаходилися поблизу ЧАЕС, але й і Східну Фракію, Македонію, Сербію, Хорватію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литву, Естонію, Латвію, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Нідерланди, Бельгію, Словенію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію , Велику Британію та острів Мен.Слайд5

Для ліквідації наслідків аварії була створена урядова комісія, головою якої було призначено заступника голови Ради міністрів СРСР Бориса Євдокимовича Щербину(рос.)укр.. Для координації робіт були також створені республіканські комісії в Білоруській, Українській РСР і в РРФСР, різні відомчі комісії і штаби.

26

У 30-кілометрову зону навколо ЧАЕС стали прибувати фахівці, які відправлялися для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і складені з терміново зібраних резервістів. Їх всіх пізніше стали називати «ліквідаторами» (слід зазначити, що певна частина, досить велика, військових-призовників не змогла отримати цей статус через «втрату» документів про місце служби).

Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто набрав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їх місце приїжджали інші. Основна частина робіт була виконана в 1986—87 роках, в них взяли участь приблизно 240 000 чоловік. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки приблизно 600 000 чоловік.

Число постраждалих від Чорнобильської аварії можна визначити лише приблизно. Окрім загиблих працівників АЕС і пожежників, до них слід віднести хворих військовослужбовців і цивільних осіб, що брали участь в ліквідації наслідків аварії, і мешканців районів, що піддалися радіоактивному забрудненню.

Визначення того, яка частина захворювань з’явилася наслідком аварії — вельми складне завдання для медицини і статистики. Вважається, що більша частина смертельних випадків, пов’язаних з дією радіації, була або буде викликана онкологічними захворюваннями.

Після аварії на четвертому енергоблоці робота електростанції була припинена через небезпечну радіаційну обстановку. Проте вже в жовтні 1986 року, після масштабних робіт з дезактивації території і споруди «саркофага», перший та другий енергоблоки були знов уведені в дію, у грудні 1987 Слайд22року відновлена робота третього.У 1991 році на другому енергоблоці спалахнула пожежа, і в жовтні цього ж року реактор був повністю виведений з експлуатації. У грудні 1995 року був підписаний меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і урядами країн «великої сімки» і Комісією Європейського Союзу, згідно з яким почалася розробка програми повного закриття станції до 2000 року. 15 грудня 2000 року був назавжди зупинений реактор останнього, третього, енергоблока.

27

Герої агропромислового комплексу

Із Лебединщиною пов’язані імена багатьох відомих людей. Наш край відомий і своїми трударями, працівниками агропромислового комплексу, людьми, життя яких  стало подвигом, праця яких привела до всенародного визнання і слави. Їх  імена — символ багаторічної бездоганної праці, трудової звитяги, саме вони стали яскравим прикладом для наслідування нинішнього і прийдешніх поколінь. Натхненна праця, творчий пошук супроводжували цих людей, отже, успішно розвивалося сільське господарство.

У повоєнний час саме праця аграріїв  сприяла зміцненню матеріально-технічної і економічної бази колгоспів. Невпинно зростав машинно-тракторний парк. Лебединська МТС стала кращою в області. В 1947 році за одержання високих урожаїв бригадиру тракторної бригади МТС Я. М. Шульзі присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Цього почесного звання удостоєні також голова колгоспу імені Мічуріна С. А. Руденко і помічник бригадира комплексної бригади цього колгоспу Г. А. Криницький. Чимало працівників колгоспів нагороджено орденами і медалями.

Великих успіхів добилися тваринники. Уже в 1947 році середній удій на фуражну корову в колгоспі «Червона зоря»  становив 3101 кілограм. Знатна доярка М. X. Савченко у 1948 році довела надої молока до 6334 кілограмів від кожної корови. Вона була першою у країні дояркою, яку партія і уряд удостоїли почесного звання Героя Соціалістичної Праці. Високі урядові нагороди одержали також голова колгоспу Є. Д. Тернюк, секретар парторганізації І. Л. Гайдаш, завідуючий фермою І. Т. Хобот.

Далеко за межами району стали відомими імена директора Лебединської племінної станції Г. П. Кириченка і зоотехніка С. М. Гайдаша, які працювали над поліпшенням високопродуктивної лебединської породи корів. Їх досвід поширився по всій Україні. У 1950 році лебединську племінну породу крупної рогатої худоби офіційно затверджено Державною комісією.

Слайд24

М.Х. Савченко і зоотехнік С.М. Гайдаш, 1950 р.

Працівники сільського господарства працювали над підвищенням родючості земель, високою продуктивністю тваринництва, це дозволило  колгоспам успішно виконувати свої соціалістичні зобов’язання і давати державі значну частину сільськогосподарської продукції понад план.

Попереду йшли трудівники приміського колгоспу імені Леніна. Трударі цієї артілі у 1971 році успішно провели польові роботи, своєчасно зібрали багатий урожай, достроково виконали державні поставки. На честь Ленінського ювілею колектив токарівської молочнотоварної ферми колгоспу, яку очолює М. X. Савченко, зобов’язався надоїти від кожної корови по 3000 кг молока. Це зобов’язання набагато перевиконано. Так, доярка

28

Слайд25

Н. І. Грушка одержала від кожної корови близько 6000 кг молока. Її приклад наслідують доярки К. В. Клименко, К. П. Леухіна та інші.

Добре знають у районі і Героя Соціалістичної Праці М. Г. Гец — кращу доярку радгоспу «Михайлівка».

Тільки протягом 1970—1971 років 95 передовиків сільського господарства міста нагороджено орденами і медалями. Серед них ордена Леніна удостоєна доярка приміського колгоспу К. П. Леухіна

 

Добре попрацювали у 1973 році хлібороби Лебединщини. Вони зібрали в середньому по 26,2 центнераСлайд26 зернових з гектара, що дало можливість продати державі 34 тисячі тонн зерна в рахунок українського мільярда. Визначних успіхів добився колгосп «Червона зірка», трудівники якого зібрали по 36,6 центнера зернових з гектара, а озимої пшениці — по 38,4 центнера.

 

Лебединці- аграрії  заслужили шану, яку ми складаємо. Треба багато трудитись, любити своє діло, віддаватися йому сповна. Уміння любити обрану професію, працювати на благо інших та мати від цього задоволення  варте прожитого  життя і є яскравим прикладом для нинішнього і прийдешнього поколінь.

29

Слайд27

Гец Марія Гнатівна

Народилася 15 березня 1915 року в с. Михайлівка, Лебединського району. Доярка. Герой Соціалістичної Праці (1966 рік).
З 1943 року працювала дояркою держплемзаводу «Михайлівка». Досягла збільшення надоїв молока до 5 тисяч кг від кожної корови.
Депутат обласної і районної рад народних депутатів. Нагороджена орденом Леніна (1966 рік)

Грушка Ніна Іванівна

Народилася 31 березня 1929 року в селі Токарі Лебединського району.
Закінчила в 1940 році початкову школу в селі  Михайлівка. Трудову діяльність розпочала в рільничій бригаді, з 1954року — Слайд28доярка колгоспу ім. Леніна Лебединського району. Учасниця соціалістичного змагання на честь Ленінського ювілею,  зобов’язалася надоїти від кожної корови по3000 кг молока. Це зобов’язання набагато перевиконано.      Доярка Н. І. Грушка одержала від кожної корови близько 6000 кг молока. Партія і Радянський уряд високо оцінили трудовий подвиг комуністки. У квітні 1971 року Н. І. Грушці присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Її приклад наслідували  доярки К. В. Клименко, К. П. Леухіна та інші.                                   Передовик соціалістичних змагань у колгоспі та районі. Наставник молоді в області, школі передового досвіду.

Померла 13 жовтня 2006 року. Похована в с.Токарі. Нагороджена орденом Леніна.

Слайд29

Криницький Григорій Олександрович

Народився 20 березня 1922 року в селі     Корчани Лебединського району.  Механізатор, Герой Соціалістичної Праці (1948 рік).
Народився у селянській сім`ї. Закінчив в 1933 році початкову школу в селі Рябушки Лебединського району. Учасник Великої Вітчизняної війни.
Після демобілізації повернувся в артіль «Радянське село» Лебединського району.  Спочатку працював помічником бригадира комплексної бригади .

В 1947 році  очолив рільничу бригаду, яка  зібрала по 30,77 ц/га пшениці на площі 8 га.  Криницький Г.О. неодноразово виступав ініціатором соціалістичних змагань.
Довгий час працював секретарем партійної організації колгоспу. Нагороджений орденом Леніна .
Помер — 29 вересня 1995 року в селі  Калюжні  Лебединського району Сумської області.

30

Слайд30

Руденко Семен Андрійович

Народився 3 серпня 1904 року в селі  Гудимівка Лебединського району Сумської області.  Організатор сільськогосподарського виробництва, Герой Соціалістичної Праці (1948 рік).
Народився у селянській сім’ї. З 1921 року голова комітету  взаємодопомоги, очолював сільраду, обіймав керівні посади в районі. Працював головою виконкому райради. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації очолив артіль «Радянське село» (1946 — 1966 роки). В 1947 році господарство отримало по 42 ц/га пшениці, по 30 ц/га жита. В 1950 році середній врожай зернових у господарстві становив 24,5 ц/га, в 1959 році — по 26,8 ц/га зернових, господарство отримало 5 млн 711 тис. крб. прибутку, а за підсумками змагання — Перехідний Червоний Прапор районного комітету Комуністичної партіїУкраїни.
Під керівництвом Руденка С.А. електрифіковано 13 населених пунктів.
Нагороджений орденами Леніна (1950 рік), Трудового Червоного Прапора (1950 рік).  Помер14 листопада 1967 року в с. Калюжні Лебединського району.

Слайд31

Савченко Марія Харитонівна

Народилася 27 квітня (10.05) 1913, в с. Токарі-Бережки Лебединського району — працівник сільського господарства, двічі Герой Соціалістичної Праці (1948, 1958 р.), заслужений працівник сільського господарства УРСР (1973 р.). Народилась у селянській сім’ї. Закінчила курси лікнепу.
З 1929 — телятниця, доярка колгоспу „Червона Зоря» (потім –

ім. Леніна) Лебединського району. У роки Великої Вітчизняної війни перебувала в евакуації у Вольському районі Саратовської області.

Слайд32

З 1944 року — доярка, з 1962 року — завідуюча фермою колгоспу ім. Леніна Лебединського району. Закінчила в І966 році Маловисторопський сільськогосподарський технікум. Одержувала по 5400-8900 кг молока від кожно корови.
Ініціатор соціалістичного змагання серед тваринників області за 5-тисячні надої молока. На базі молочно — товарної ферми, яку очолювала

Савченко М. X. створено обласну школу передового досвіду.
Делегат ХІХ-ХХІІ з’їздів КПРС XVI, ХVIII-ХХVІ з’їздів КПУ. Член ЦК КПУ(1954). Депутат Верховної ради УРСР 2-10 скликань від Лебединського виборчого округу, Сумської обласної  ради кількох скликань.

31

Нагороджена трьома орденами Леніна, орденами Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, медалями. У селі Токарі Лебединського району встановлено бронзовий бюст Савченко Марії  Xаритонівні.

Слайд33

М.Х. Савченко з подругами по роботі, 1947 р.

Слайд34

Остапенко Іван Максимович

Народився 16 жовтня 1930 року в с. Тульське Білопільського району Сумської області. Остапенко І.М.  згодом переїхав до с. Голубівка  Лебединського району Сумської області. Організатор сільськогосподарського виробництва. Герой Соціалістичної Праці ( 07 липня 1986 року), заслужений працівник сільського господарства УРСР (1991 рік).
Народився у селянській сім’ї. 1946 року розпочав трудову діяльність у колгоспі ім. Е. Тельмана Штепівського району Сумської області, згодом — бригадир рільничої бригади. 1955-1957 рік — заступник голови колгоспу «Вірний шлях» Лебединського району Сумської області, 1957-1963 роки — голова сільради с. Голубівка, з 1963 року — голова колгоспу ім. Т. Г. Шевченка Лебединського району.

Слайд35

Був генеральним директором сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю ім. Шевченка с. Голубівка.  Закінчив 1964 року Маловисторопський сільськогосподарський технікум, 1973 року — Харківський зооветеринарний інститут. Делегат ХХV з’їзду КПРС, член обкому КПУ. Депутат Верховної Ради СРСР. Депутат районної ради. Нагороджений орденами Леніна (1971, 1986 роки), Жовтневої революції (1976 рік), «Знак Пошани» (1966 рік), «За заслуги» II ступені (2002 рік), «За заслуги» I ступені (2005 рік), медалями.

32

Дорогами спортивних звитяг

У  своїй  книзі  «Спортивні  зірки  Лебединщини»  Іван  Степанович  Радченко  написав: « Якщо  ви  є — будьте  першими!  Першим  важче.  І  легше.»  Це  він  про  спортсменів  наших  земляків,  які  внесли  вагомий  вклад  у  спортивне  життя  не  лише  нашої  малої  батьківщини,  а  й  всієї  нашої  держави.

Слайд36

Радченко Іван  Степанович

Народився  в  с.  Червлене   Лебединського району  Сумської  області.  Закінчив  Червленівську  семирічку у  1957році.  Навчався  у  СШ  №3  м.  Лебедина.

До  лав  Радянської  Армії  був  призваний  у  1961 році,  демобілізувався  у  1964році.

Вищу  освіту  здобував  у  Мінському  інституті  фізкультури.

У  1966 році  на  запрошення   М.Ф.Зініча  ( директора  СШ№6)  прийшов  працювати   вчителем  фізичного  виховання,  тоді  ж  і  став  тренером  ДЮСШ.  До  2009 року  працював  на  одному  місці. Має  43  роки  педагогічного  стажу.

Відмінник  народної  освіти,  учитель  вищої  категорії,  учитель – методист.

Іван  Степанович   веде  активне  громадське  життя,  автор  двох  книг  про  спорт : «Спортивні  зірки  Лебединщини»,  2004 рік,  присвяченої  350 – річчю  нашого  міста   і  «На  спортивних  перехрестях  Лебединщини»,  яка  присвячена  рідній  школі  і  першому  педагогічному  колективу СШ№6 (історичне  видання).

Позаштатний  кореспондент  газети  «Життя  Лебединщини»,  веде  рубрику  «Моє  село».

У  вільні  хвилини  Іван  Степанович  вирізає  з  дерева  картини,  виставка  яких  неодноразово  проходила  у  різних  містах  області.

Слайд37

Баранова Олена Іванівна

Майстер спорту Радянського Союзу.

Майстер спорту Росії  із легкої атлетики .Чемпіонка   Росії — 1997р.

Народилася Олена Баранова 9 листопада 1969 року в м.Лебедині Сумської області. Закінчила 8 класів Лебединської СЩ №5.

Легкою атлетикою займалася в Лебединській ДЮСШ у 1980-1986 p.під  керівництвом  тренера Сергія Олексійовича Слєпченка.

Кожний рік була переможницею і призером першості області з легкої атлетики серед школярів у своїй віковій групі з бігу на 800-1500м.

Виступала за Збірну області на Першості України.

1985рік — на Першості Радянського Союзу серед школярів з легкої атлетики зайняча VII місце 800-1500м.

1985рік — в Чернігові 800м — І місце, Першість України, м.Львів — 800м — 11 місце серед ДЮСШ.

У цьому ж році, як здібну спортсменку, її запросили до Москви для відбіркового огляду талановитих дівчаток Радянського Союзу до Бориса Олександровича Гноєвого, заслуженного тренера Радянського союзу.

33

Пройшовши відбіркове тестування, вона залишилася навчатися в спортивному клубі ЦСКА в Москві.

Спортивний шлях:

1991 рік-журнал «Легка атлетика» Радянського Союзу називає її однією із кращих юніорок країни з легкої атлетики з бігу на 3000 м,який визначає 25 кращих спортсменів України.

1995   рік — чемпіонат Росії, біг 3000 м — III місце.

1995 рік — чемпіонка Європи з легкоатлетичного кросу в командному заліку в складі збірної Росії.

1997рік- чемпіонка Росії з легкоатлетичного кросу — III місце.

Чемпіонка Росії з легкої атлетики 3000м — III місце.

1998рік- першість Росії, біг 10000м(10км) по шосе — II місце.

Виступала за московський легкоатлетичний клуб «Луч». Зараз проживає в Парижі   зі    своїм  чоловіком французом. Була чемпіонкою Парижу в кросі на 1500м.

Слайд38

ХАРЧЕНКО Віктор Кіндратович

Видатний  воєначальник ,  Маршал інженерних військ , Чемпіон Червоної Армії зі стрибків на лижах з трампліна,   Майстер спорту СРСР з біатлону Суддя       Всесоюзної   категорії з     зимових видів спорту.

Народився Віктор Харченко в мЛебедині в 1911 році, де й прошили його дитячі та юнацькі роки. Тут він закінчив Лебединську школу №2. У своїй книзі спогадів «Бригади спеціального призначення» (Москва — 1973р.) він згадує своє життя, перші перемоги у спорті, своїх друзів і товаришів.

Слайд39

СМАГА Микола Якович

Заслужений   майcтер спорту СРСР. Бронзовий призер XIX Олімпійських ігор Мехіко-68 зі спортивної ходьби Нагороджений орденом «Знак Пошани» . Чемпіон Європи -1971 р. м.Хельсінкі.

Переможець Кубка Лугано — М.Копенгаген.

Чемпіон Радянського Союзу — 1969, 1970, 1971р.р. Суддя міжнародної категорії з легкої атлетики ,заслужений тренер У PCP Тренер збірної команди СРСР із легкої атлетики .Закінчив Пензенський державний педагогічний інститут ім. В.1.Бєлінського, факультет фізичного виховання.

Микола Смага народився 22 серпня 1938 року в с. Боброве  Лебединського району Сумської області в простій селянській родині. Так звана Бобрівська гора, чудова природа надпсілля. теплі води ясного Псла подарували хлопцеві незламний дух перемоги, бажання  першості. Закінчивши бобрівську семирічку в 1952 році, вступив до Сумського машинобудівного технікуму, який закінчив у 1956 році, здобувши професію технік-механік. За направленням поїхав у м. Пензу на завод хімічного машинобудування. Працював начальником відділу технічного контролю.

В 1972 році Микола Якович переїжджає із сім’єю до Києва. Тут він виступає за товариство «Авангард».               Першим тренером Миколи Смаги, який вивів його до збірної Радянського Союзу з легкої атлетики, був Микола Абрамов (м.Пенза), учасник XVIII Олімпійських ігор в Токіо, майстер спорту з марафону.                                                                           Другим тренером був заслужений тренер Радянського Союзу, кандидат педагогічних наук Анатолій Леонідович Фруктов, під керівництвом якого Смага тренувався в збірній Радянського Союзу і спортивної ходьби.

34

Слайд40

ПРИХОДЬКО Любов Федорівна

Абсолютна чемпіонка світу з вертолітного спорту, заслужений майстер спорту СРСР

Уродженка с.Гостробури Лебединського району Сумської області. Має надзвичайний спортивний шлях.

1972рік — брала участь у чемпіонатах України та СРСР з вертолітного спорту. Зайняла 3 місце з багатоборства в чемпіонаті України. Присвоєне звання «Майстер спорту СРСР».

1973рік — член збірної СРСР з вертолітного спорту. Учасниця і призер II Чемпіонату Світу (Англія). Абсолютна чемпіонка СРСР.

1974рік — присвоєне Звання «Майстер спорту СРСР» Абсолютна чемпіонка України.

1975 рік — абсолютна чемпіонка України. Призер VI літньої Спартакіади народів СРСР і Чемпіонату СРСР.

1978рік — абсолютна чемпіонка III Чемпіонату Світу. Присвоєне звання «Заслужений майстер спорту СРСР».

1979рік — Абсолютна чемпіонка VII літньої Спартакіади Народів СРСР та Чемпіонату СРСР.

1981 рік — учасниця і призер IV Чемпіонату Світу. II місце з багатоборства Чемпіонату СРСР.

1982рік — абсолютна чемпіонка Чемпіонату України. Чемпіонка VIII Спартакіади Народів СРСР та Чемпіонату СРСР.

1986рік — призер Чемпіонату СРСР.

Слайд41

БОДРОВ Валерій    Васильович

Майстер спорту Радянського Союзу з легкої атлетики .Чемпіон Радянського Союзу з естафетного бігу.

Народився Валерій Бодров 23 лютого 1958 року в Лебедині, де провів дитячі і юнацькі роки. Закінчив Лебединську середню школу №5. Валерій регулярно займався спортом, тренувався в Лебединській ДЮСШ під керівництвом тренера Василя Івановича Ворожка. Хлопець був здібним учнем і тому за рекомендацією тренера був направлений v Харківський спортивний інтернат, де сформувався і виріс як талановитий спортсмен, чемпіон Радянського Союзу, багаторазовий чемпіон України. Валерій Бодров 10 років входив до складу збірної України з легкої атлетики. «Спортивна газета» багато разів називала в кінці року Валерія кращим спортсменом України, який входив у десятку кращих спортсменів республіки. Журнал «Легка атлетика» у 1976 році назвав Валерія Бодрова кращим бігуном СРСР у спринті серед юнаків.

Слайд42

ЧЕРЕШНЄВ Олександр Іванович

Кандидат у майстри спорту з легкої атлетики, призер ЦС     «Динамо» УPCP. Факелоносець Олімпійського вогню «Москва-8О».

Народився Олександр Черешнєв у 1960 році у м.Лебедині Сумської області.

Навчався в Лебединській CШ № 6. а також в Лебединській ДЮСШ на відділенні лижного спорту. Але любов до легкої атлетики перемогла і після закінчення семи класів Сашко пройшов відбір у Харківській спортивний інтернат на відділення легкої атлетики. Навчаючись там, показав себе одним із найкращих спортсменів інтернату.

35

Слайд43

КОЗІЄНКО Володимир Володимирович

Майстер спорту Радянського (Союзу з легкої атлетики.  Багаторазовий Чемпіон України Чемпіон Півфіналів та Кубків СРСР з легкої атлетики. Тричі одержав визнання «Спортивної  газети» України (1980, 1984, 1990р.р.), увійшовши її 10-ку кращих спринтерів України з легкої атлетики.

Народився Володимир Козієнко в 1963 році в м.Лебедині Сумської області. Навчався в ЗОШ №5. Займався легкою атлетикою в Лебединській ДЮСШ під керівництвом тренера Василя Івановича Ворожка. Закінчив Київський інститут фізкультури. Виконав норматив майстра спорту Радянського Союзу в 1982 році

Слайд44

КОСТЮКОВ Сергій Миколайович

   Майстер спорту України з футболу.

   Закінчив Сумський педагогічний інститут ім. А.С.Макаренка, факультет фізичного          виховання.

 Народився Сергій Костюков в м. Лебедині Сумської області 11 вересня 1975 року. Навчався в Лебединській СШ №5. З п ‘ятого класу захопився футболом і працював, удосконалюючи свої навички, в  ДЮСШ  під керівни­цтвом   свого батька,  тренера по футболу  —  Миколи Федоровича Костюкова.

Після  закінчення семи класів, був направлений до Харківського спортивного інтернату, де пройшов відбір і був залишений для

тренування та навчання.

1990 рік — увійшов до складу юнацької збірної України з футболу.

1992 рік — його запросили грати за Охтирську команду «Нафтовик» першої ліги України з футболу (тренер Валерій Олексійович Дужков).

1995 рік — грає за Краснопільський «Явір» першої ліги.

1998 по 2003 роки — грає за Харківський «Металіст», команду вищої ліги України з футболу, де і отри­мує майстра спор­ту України. Під керівництвом заслуженого майстра спорту колишнього гравця київського «Динамо» заслуженого тренера України Михайла Івановича Фоменка.

2003 рік — знову перейшов грати в команду першої ліги Охтирський «Нафтовик» (тренер Сергій Васильович Шевченко).

36

Співуче слово

Справжніми скарбами Лебединщини є відомі навіть за її межами люди мистецтва: художники, письменники, композитори, співаки, актори. Це люди, які своїм талантом і клопіткою працею довели, що наша земля багата і плодовита. А діяльність цих видатних майстрів завжди заслуговує на повагу слухачів, глядачів, читачів.

Та і як не пишатися нашій землі, якщо саме тут зросли такі майстри живопису, як Давид Бурлюк, родина Кричевських, Іван Маліч та ще дуже багато інших, про кого буде сказано пізніше.

Саме з Лебедином пов’язано ім’я поета Михайла Петренка, чиї слова «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» відомі кожному українцю. І саме тут, у нашому місті, народився видатний співак Борис Гмиря, що виконував їх як пісню на світовій сцені. Безліч інших митців своїм золотим пером  викарбували ім’я Лебединщини як батьківщини відомих поетів і прозаїків.

Окремо згадаємо про наш самодіяльний театр  «Орфей», що став окрасою культурного життя міста. А головний режисер і неперевершений актор Микола Корсун докладає всіх зусиль, щоб залучити до служіння Мельпомені й молодь, розвивати її духовно.

Наше учнівсько-наукове товариство «Пошук» саме й займається дослідженням життєвого і творчого шляху таких  талановитих особистостей.

Очолюваний мною відділ має назву «Мистецтвознавство» і працює у трьох напрямках:                                                      — їх співуче слово (консультант  — Деменко Валентина Григорівна);

-музика в особистостях (консультант – Тараспольська Олена Миколаївна);                                                                                — пензлем і фарбою місто прославимо (консультант – Івахнова Оксана Михайлівна).

У ході роботи ми відвідуємо музеї, виставки, бібліотеки, вивчаємо архівні матеріали, публікації в місцевих виданнях, матеріали мережі Інтернет. Найбільш захопливо відбувається живе спілкування з діячами культури і мистецтва, процес інтерв’ювання. Цікавим є читання художньої, публіцистичної та наукової літератури, прослуховування аудіозаписів, перегляд відеофільмів.

Сьогодні до вашої уваги презентуємо найкращі здобутки нашої спільної праці, підводимо підсумки вирішальної частини проекту. Сподіваюся, що наша робота зацікавить вас і матимемо більше учасників і помічників, можливо хтось із вас задумається і над своїм вкладом у мистецьке життя міста.

У мальовничім місці, у Слобожанськім краї,

Де стара Вільшанка у віки біжить,

Де озерним плесом лебедині зграї

Плавали, мов хмарки, Лебедин лежить.

Рідне наше місто, милий Лебедине,

  З піснею ти завжди в свята і в труді.

Хай лиш добра слава над тобою лине

А ти з кожним роком квітни й молодій!

Дійсно, Лебединщина – співучий край. У нас багато талановитої молоді, що прикрашає своїм співом будь-які свята, продовжує традиції давніх поколінь. Але почнімо здалеку.

37

1894 року у родині купця народився Іван Стешенко. Співав у церковному хорі, а потім за сприяння графа Капніста і цукрозаводчика Харитоненка навчався в Італії. Згодом – славетні виступи на сценах Європи й Америки, виконував оперні партії одинадцятьма мовами, співав українські пісні. На жаль, жодного запису його голосу досі не вдалося знайти.

Пройшло майже два десятки років, і в Лебедині народилася нова зірка світової сцени – Борис Гмиря. Його камерний репертуар нараховує шістсот вокальних творів, що записані на двохстах платівках.

Заполонив серця присутніх

Неповтримий в світі бас,

Як Україна самобутній,

Як наш прославлений Тарас.

Затамувавши подих, люди

Вслухались, як співа земляк –

Розкотисто, на повні груди –

Неперевершений співак!

Однією з таких пісень є «Дивлюсь я на небо…» , на слова Михайла Петренка. Цікаво, чи знав сам Гмиря, що автор вірша  — його земляк? До вашої уваги ця славетна пісня у виконанні Бориса Романовича Гмирі.

У Радянські часи на Лебединському небосхилі з’являється нова зірка світового рівня – піаніст Павло Криштоп. Нині займається викладацькою діяльністю в Угорщині, гастролює по Європі, дає майстер-класи в Японії. Найбільш зворушливим, на думку критиків, є його виконання творів Чайковського.

У двадцятому столітті жив і працював у Лебедині фольклорист Олександр Стеблянко, результатом цієї діяльності була видана у 1965 році збірка «Пісні Слобідської України». Власна композиторська спадщина його цілком базується на фольклорних традиціях нашого краю, це сюїти, романси, опери.

А у двадцять першому столітті у нашому місті розквітнув новий осередок культури – театр «Орфей» під керівництвом Миколи Прокоповича Корсуна. Цей талановитий актор і режисер зібрав під своїм крилом таких же аматорів сцени, запальних і мрійливих, натхненних і відчайдушних. Особливо цінним є те, що Микола Прокопович зумів згуртувати навколо себе і молодь, долучає дітей до найкращих традицій.

Окремо хочеться згадати про яскраву родину викладача Лебединського педучилища Володимира Лиса, адже талант сіваків там присутній у всіх. А донька Олена стала таким же відомим композитором, як і її батько. ЇЇ власні твори звучать на різноманітних музичних фестивалях. Як і її батько, вона являється лауреатом премії імені композитора – земляка Олександра Стеблянка. Пісні Володимира Лиса виконуються на Національному телебаченні та радіо України. До вашої уваги запис пісні «Човник», що отримала перше місце на  конкурсі пісень для дітей.

Хай музика лине,                                                               

Хай зорі співають,                                                             

Хай буде щасливим                                                                                  

І місто, і ми!

Хай славляться люди                                                         

Всіх творчих професій,                                          

Пишається місто                                                     

Талантом своїм!

Актор, музикант,                                                               

Чи письменник, художник,                                                                      

Із ними життя наше                                                                       

Барвами гра!

Дозвольте ж їм низько                                                                  

В пошані вклонитись,                                                                   

І муза хай завжди                                                               

Їх шлях обійма!

38

Слайд45

Гмиря Борис Романович

Борис Гмиря народився 23 липня(5 серпня) 1903 року в містечку Лебедин (нині місто Лебедин  Сумської області), у родині муляра. Судячи з усього, походить зі старовинного українського козацького роду Слобожанщини.   Батько —  Роман Костянтинович —  та сестра Бориса померли під час Голодомору 1933 року, мама вижила тільки завдяки літру молока, принесеного її сином.        Працював спочатку вантажником, потім матросом у Чорноморському торгівельному  флоті. У 1935 році закінчив інженерно-будівельний інститут у Харкові.

У 1939 році закінчив Харківську консерваторію ( клас співу П.В. Голубєва). Із 1936 року Борис Гмиря виступав на сцені Харківського оперного театру, а з 1939 року став солістом Українського театру опери та балету.

У 1949 році Б.Гмирі присвоєно звання Заслужений артист Української РСР.  У 1959 році на Декаді  українського мистецтва у Москві, за особистого підпису Й.Сталіна , Б.Гмирі присвоєно звання Народний артист СРСР.                 Помер Борис Гмиря 1 серпня 1969 року в Києві. Похований на Байковомукладовищі.

У оперному спадку Б.Гмирі  нараховується 44 оперні партії. Камерний  репертуар нараховує 600 вокальних творів. Його голос був записаний на 200  платівках, які видавалися більше 120 разів до 600 000 екземплярів.

Слайд46

Полоз Віктор Маркович

Полоз Віктор Маркович — викладач-методист вищої категорії, відмінник освіти. Працює в училищі з 1969 року після закінчення Миколаївського педагогічного інституту ім. В.Г.Бєлінського, де навчався у знаних послідовників Одеської школи хорового співу К.К.Пирогова та достойних представників південноукраїнської гілки вітчизняного музикознавства, зокрема у Є.С.Федотова, відомого на весь світ дослідника творчості К.Г.Стеценка.

За період роботи в училищі В.М.Полоз працював акомпаніатором, викладачем музики, виступав у ролі композитора-обробника. У 1977 році очолив капелу бандуристів, для якої розробляв аранжування пісень та оркестровки, що дало змогу зробити колектив самобутнім.                                                               Близько 10 років В.М.Полоз керував чоловічим квартетом, для якого робив обробки творів та пісень. З 1992 року очолив хоровий колектив училища, який став лауреатом багатьох обласних та Всеукраїнських фестивалів. Академічний хор —  лауреат обласного фестивалю духовної музики «Глинські дзвони», «Введенські піснеспіви». Диплом лауреата ІІІ ступеня у VІ Всеукраїнському хоровому конкурсі ім. М.Леонтовича 26-27 квітня 2010 року.      В.М.Полоз — один з небагатьох сучасних українських диригентів, якому вдається органічно поєднати в практичній роботі одного колективу різножанрову стилістику хорової музичної класики та сучасного мистецтва. Нагороджений Грамотою обласного управління освіти і науки (2002), Почесною грамотою голови обласної адміністрації (2000), обласного управління культури. Методична проблема : «Розвиток вокально-хорових навичок на заняттях хору.»

39

Слайд47

Гура Вікторія Вікторівна

Гура Вікторія Вікторівна – викладач музики, спеціаліст I категорії. Музично-педагогічну освіту здобула спочатку у Сумському вищому училищі мистецтв і культури ім. Д.С. Бортнянського, потім – у Харківському державному інституті мистецтв ім. І.П. Котляревського. Працювала в Лебединській дитячій школі  мистецтв ім. Б.Р. Гмирі викладачем музично-теоретичних дисциплін. В училищі викладає сольфеджіо, гармонію, аналіз музичних форм, музичний інструмент.                                                                                              Керівник народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Стріла» займається пропагандою традиційного народного мистецтва Сумщини, втіленням сучасних зразків виконання автентично-вокальної музики, а також збиранням, дослідженням та розшифровуванням пісень Слобожанського регіону. Так у 2003 році вийшло з друку видання «З джерел Лебединського краю», де представлене бажане різножанрове розмаїття пісень місцевої традиції. У березні 2005 року в м. Києві брала участь  VІІ Всеукраїнській конференції «Молоді музикознавці України» з науковою роботою «Етно — культурна традиція кресового регіону Слобожанщини басейну р. Ворскла».

Методична проблема: «Формування музично-теоретичних знань майбутніх вчителів музики засобами українського фольклору» . Основні теоретичні положення і результати проблеми висвітлено у 21 провідних публікаціях, з яких 8 – у провідних фахових виданнях з педагогіки та у 2-х виданнях навчально-методичних рекомендацій для студентів педагогічних закладів освіти та доповідались проблеми на 7 – міжнародних науково практичних конференціях і на 7 – всеукраїнських науково практичних конференціях ( Київ, Суми, Харків.).

Слайд48

Лис Володимир Васильович

Лис Володимир Васильович — відмінник народної освіти УРСР, лауреат премії ім. композитора-етнографа О.Стеблянка, лауреат Республіканського конкурсу народної творчості.. Тривалий час керував  ансамблем викладачів, для якого написав ряд творів. Створив ансамбль „ Золоті ключі», котрий став лауреатом 1-ї премії обласного конкурсу „Студентська весна — 97″ і в цьому ж році одержав звання народного колективу.

Одна з численних фольклорних композицій Володимира Васильовича „Ішов — перейшов місяць до неба» у 1989 році поповнила фонотеку кіностудії ім. О.Довженка.

Для оркестру народних інструментів: поема „Братерство» (1984), „Російська сюїта» (1984), фантазія на тему пісень В.Шаїнського, обробки народних пісень і танців та ін. Для духового оркестру: марш „Салют» (1983 р.) — виконувався військовими оркестрами України, „Гімн Лебедина» (1995), вальс „Спогад». Вокально-хорові твори: „Молитва» (1995), „Пісня про Сумщину» (сл. В.Сорокопуда, 1980 р.), „Балада про жито» (сл. В.Григорака, 1982 р.), „Батькові слова» (сл. Д.Гаврилюка, 1984 р.), „Наша дума, наша пісня» (сл. Т.Шевченка, 1989 р.), „Земля моя» (сл. В.Лиса, 1967 р.), „Від Путивля до Карпат» (сл. В.Григорака, 1987 р.), „Лебединський вальс», який став своєрідною музичною емблемою міста. Улюбленою темою творчості композитора є діти. За розвиток музичного мистецтва Сумщини занесений до енциклопедії „Сумщина в іменах» (2002 р, „АС — Медіа»).  Пісня «Золотий човник» посіла І місце на конкурсі «Подаруй дітям пісню» у 2012 році.

40

Слайд49

Стешенко Іван Никифорович

24 січня 1894 року в місті Лебедині (нині Сумська обл.) у сім’ї купця Никифора Стешенка народився син Іван, доля якому уготувала і світову славу співця, і довге забуття, породжене радянською епохою 30—40-х років.     У Никифора Андрійовича був гарний голос, мати також співала, але найбільше вона любила слухати українські народні пісні. Іванко співав у церковному хорі лебединської Соборно-Успенської церкви (зруйнованої 1940 р.). Його чистий, кришталевий дискант помітив місцевий вельможа граф В.Капніст, нащадок гетьмана Павла Полуботка.

Пізніше граф запросив хлопчика до власного хору, що виступав у селі Михайлівка. Після смерті мецената талановитим хлопчиком став опікуватися його син Олексій Капніст. Він вирішив зробити з Іванка професійного співака. Граф дотримав свого слова. Разом із меценатом-цукрозаводчиком А.Харитоненком він згодом відправив хлопця до Італії, де Стешенко навчався три роки, вдосконалюючи свою майстерність у кращих італійських педагогів. В Італії Іван Стешенко познайомився з дочкою генерала Орлова — Емілією, яка потім стала його дружиною.

Наш земляк виступає на оперних сценах Чикаго, Філадельфії, Вашингтона, Нью-Йорка, Бостона і завжди з незмінним тріумфом. Крім оперного репертуару він виконує багато камерних творів, виступає з концертами українських пісень.

Хвороба нирок, страхітливі умови життя останніх років, цькування й переслідування привели І.Стешенка на 43-му році життя до раптової смерті. 2 травня 1937 року його не стало.

Слайд50

Корсун Микола Прокопович

Корсун Микола Прокопович народився в селі Куянівка Білопільського району Сумської області 18 вересня 1941 року, у родині робітників.
Навчався у Куянівській середній школі, а 1959 року вступив до Лебединського педагогічного училища ім. А.С. Макаренка. Після цього продовжив здобувати освіту в Сумському педагогічному інституті ім. А.С. Макаренка на філологічному факультеті.

Працював учителем у Лебединських школах,  згодом викладачем основи культури і техніки мови у педагогічному училищі. Відчувши у собі талант актора, закінчує режисерський відділ Московського заочного університету культури.

Нині працює режисером аматорського театру «Орфей», виступає і як актор.                                                                                Його відомі вистави: «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка, «Мати-наймичка»Т.Шевченка та багато інших.

Крім цього Корсун М.П.  захоплюється вокалом, літературою про тетральне мистецтво. З-під його пера вийшла методична розробка «Формування професійних умінь і навичок студентів у процесі викладання красномовства». Микола Прокопович бажає молоді, щоб продовжували звичаї українського народу, захоплювалися мистецтвом: піснею, літературою, драматургією, щоб брали активну участь у культурному житті суспільства.

41

Слайд51

Стеблянко Олександр Іванович

Власна композиторська спадщина О.І. Стеблянка цілком базується на українській фольклорній традиції. Це сюїта для оркестру народних інструментів на теми українських народних пісень, романси та пісні на слова Т. Шевченка «Сонце заходить, гори чорніють», «Зацвіла в долині…», «Тяжко, важко в світі жити», та ін., хорові та фортепіанні твори. Він пробував себе у театральній музиці, написав музику до дитячого спектаклю П. Капельгородського «Чарівні сопілки», усе життя працював над оперою «Москаль-чарівник».

Олександр Іванович був автором музикознавчих праць з українського фольклору: «Ладова структура  української народної пісні» (1946), «Виконання народних пісень, ансамблів і народних хорів» (1952). Він упорядкував збірку «Українські народні пісні» 1965 року.

Початок історії роду Стеблянків майже казковий. Рід пішов з невеликого села у 20 км від Лебедина. Іще до війни воно називалося Стеблянки. Тепер це Гарбузівка. У середині XIX ст. там жили Іван Стеблянко та два його сини — багатий Іван та бідний Арефій. За переказом Федора Івановича Стеблянка, за Арефія була обманом просватана наречена Ірина з багатого хутора Калюжного. У цій родині народився Іван Арефійович Стеблянко.

Слайд52

Лис Олена Володимирівна

ЛИС Олена Володимирівна – український композитор. Народилась 03.06.1978 року в місті Лебедин Сумської області.

Закінчила Сумське музичне училище (1997, відділення фортепіано, теорії музики), Національну музичну академію України ім. П. І. Чайковського (2002, клас композиції та оркестрування Л. Колодуба) та асистентуру-стажування при ній (2006, клас композиції та оркестрування Ю. Іщенка), аспірантуру (2007, науковий керівник – проф. В. Золочевський).

2000-2004рр. – викладач композиції Київcької ДМШ № 37, з 2001р. – концертмейстер та викладач музично-теоретичних дисциплін КДКЕЦМ (нині – КМАЕЦМ), з 2007 – викладач муз.теор. дисциплін кафедри композиції та оркестрування НМАУ.

Як виконавець з 2002 р.– учасниця фестивалів – “Гоголь-фест” (Київ), “Bach-fest” (Суми), “Музика в монастирських мурах” (Вінниця), давньої музики у Львові, “Flos in lapide” (Кам’янець-Подільський).

З 2010р. – солістка ансамблю “Alitea”.

Твори композитора виконувались на фестивалях “Прем’єри сезону”, “Форум молодих”, “Київ-музик-фест”, “Музична трибуна київської молоді” та ін.

Лауреат премії ім. композитора-етнографа О. І. Стеблянка (1996), дипломант 3-го міжнародного конкурсу молодих композиторів [за камерну оперу на біблійний сюжет (Санкт-Петербург, 2003)].

42

Слайд53

Криштоп Павло

Павло Криштоп народився в місті Лебедині, де й зробив перші кроки у світ музики — у класі О.А. Зорич. Після закінчення Сумського музичного училища під керівництвом Н.П. Вознюк, був прийнятий до ДМПІ ім. Гнєсіних у Москві в клас проф., народного артиста Росії О.Д. Бошняковича. Спілкування з останім (викладач в свій час навчався у видатних майстрів російської фортепіанної школи К.М. Ігумнова та Г.Г. Нейгауза) формувало виконавчий стиль, допомогло знайти свій шлях у мистецтві.               Після закінчення аспірантури у 1993 році його запрошують до Угорщини на викладацьку посаду, яку він займає і на даний час, працюючи у школах музики Марцалі та Кестхея. Викладацьку діяльність з успіхом поєднує з виконавчою, а також організаторською.                                                                                    Бере участь у міжнародних фестивалях у Бад-Кіссінгені та Хейдельберзі (Німеччина), «Органум» (Україна), «Jean Francaix» (Париж), окрема премія фестивалю-конкурсу «Барток-Кабалевський-Прокофієв» (Редфорд, США).

У 1998 та 2001 отримує 1 премії на Національному конкурсі Ф. Ліста (Сексард, Угорщина), а також Гран-Прі Міжнародного конкурсу «Concours Musical de France»(Париж).

Як соліст гастролював у Росії, Україні, Угорщині, Хорватії, Німеччині, Іспанії, Італії, Франції. У 2005 дав майстер-клас для слухачів школи Ямаха у Токіо, а також сольний концерт в Morino Hall Hashimoto. Критикою було відзначено поєднання зворушливого натхнення та переконливого трактування варіацій фа-мажор П.І. Чайковського.

Слайд54

Якушко Святослав

Після закінчення в 1976 р. музично-педагогічного факультету Ніжинського     педуніверситету працює на посаді викладача музики.        Викладач-методист вищої категорії, відмінник народної освіти.

Нагороджений. Почесною грамотою Міністерства освіти У країни, грамотою обласного управління освіти та науки, обласного управління культури та туризму, міського голови, дирекції училища.

Бере участь у розробці робочих навчальних програм з музичного інструменту, додаткового інструменту та комплексу методичного забезпечення.

Як голова циклової комісії музики спрямовує всю методичну роботу на піднесення якості навчально-виховного процесу, на втілення нових технологій, створення обстановки творчого пошуку, на вирішення навчальних завдань з опорою на самостійну роботу.       Як наставник групи і керівник духового оркестру, де переважна більшість дівчат, Якушко С.І. вміло і цікаво проводить заняття, які будуються на довірі, стимулюванні успіхом, з врахуванням потенційних можливостей кожної з учасниць оркестру. Результатом такої роботи є призові місця на фестивалях і конкурсах. За високий рівень виконавської майстерності і активну пропаганду духової музики оркестр зайняв 1-е місце в 2001 р. на обласному конкурсі духових оркестрів. Неодноразово нагороджений дипломами лауреата фестивалю „Студентська весна» в 2003-2005 роках. Дівочий духовий оркестр «Гусарочка», активний учасник обласних, загальноміських та училищних заходів.

43

Справжні скарби Лебединщини – люди мистецтва

В Україні немає немальовничих місцевостей. Карпати, Крим, Таврійської степи,Слобожанщина, Полісся… Але мальовничість кожного куточка має свої неповторні риси, характер, а відтак і долю. Немає а Україні і схожих одне на одне міст чи сіл: у кожного своє обличчя, свій тільки йому притаманний образ…

Люблю життя і радості в житті,

Люблю безмежжям океану снити,

Та коли спрагу – бачу в забутті

Не океану бризки золоті, а рідний Псел

Із нього можна пити!

                                                                                                             (А. Семенюта)

Кожен із майстрів пензля – особистість зі своїм баченням, світоглядом, усвідомленням самого себе й оточуючого світу.    Традиція культури минулого на Лебединщині має надзвичайну високу планку, бо закладена такими всесвітньовідомими майстрами , як Федір і Василь Кричевські.                                                             Справжній талант не заздрить і не пред’являє претензії, а проявляє себе, передусім, у плодах власної творчості.

Мистецтво – це завжди любов. Митці – най вразливіші й най відвертості носії цього довершеного почуття, яке насичує усе людське життя навіть у буденних його проявах…

Саме такі думки виникають щораз, коли заходить мова про музику, літературу,образотворчість.

  …Минуть роки, прийдуть інші покоління – Мудріші й красивіші, з іншим бачення ролі й місця мистецтва. Все, що ми недоробили чи робили не так, вони підправлять, Їм буде що підправляти – буде грунт і основа, чим завжди слугували й слугуватимуть досягнення попередників. Хочеться вірити, що роботи кожного з нас і є саме отією основою,- говорив голова Сумської обласної організації Національної спілки художників України, наш земляк, Іван Гапоченко.

Слайд55

Кричевський Василь Григорович

Народився (22.XII.1872 (3.1.1873), за іншими даними 31.XII.1872 (12.1.1873), с. Ворожба, нині Лебединського р-ну — 1.5.XI. 1952, м. Каракас, Венесуела; прах пе­ренесено до Баунд Бруку, США) — живописець, графік, художник театру і кіно, архітектор, профе­сор (1917), почесний доктор мис­тецтвознавства (1939), заслужений діяч мистецтв УРСР (1940).

Навчався 1880-х у Лебединській повітовій школі, з 1885 — Харківському технічному залізничному училищі, де студіював технологію об­робки різних матеріалів, оволодів кресленням. Після закінчення училища робив креслення невеликих будинків для техніка- будівельника М. Бабкіна. З 1889 — помічник архітектора, професора Харківсько­го технологічного інституту С. Загоскіна, у якого вчився акварелі. Очолив 1939 експедицію Київського худож­нього ін-ту на Полтавщину. 1943 виїхав до Парижа, згодом — до Каракаса.  Працював у жанрі пейзажу: “Гребля Квітки Основ’яненка” (1899), “На Дніпрі” (1900), “Крим” (1901), “Ярмарок” (1913), “Місто Ромни” (1917), Кам’яна баба” (1925), “Пейзаж” (1934), “Сорочинський ярмарок” (1938).

  Як графік оформив понад 70 українських видань, автор про­ектів державних гербів, печатки УНР, грошових банкнот, поштових марок та ін.

Автор наук, праць, мистецтвознавчих статей і рецен­зій, які друкувалися в журналах “Сяйво”, “Україна”, Червоний шлях” та ін.

44

Слайд56

Кричевський   Федір Григорович

Народився (10(22).V. 1879, м. Лебедин — ЗО.VII.1947, м. Ірпінь Київської обл.) — живописець, професор (1917), почесний доктор мистец- твознавства( 1939), заслужений діяч мистецтв УРСР (1940).

У 1888 році сім’я Кричевських пе­реїхала у Ворожбу Лебединського повіту, де пройшли дитячі та юнацькі роки художника. Нав­чався у Ворожбянському 2-класному училищі, 1896-1901 — Москов­ському училищі живопису, скуль­птури і архітектури. 1910 — за кон­курсну програму (“Наречена”, “Поховання”) Рада Академії присвоїла Кричевському звання художника з правом викладання малювання в середніх та вищих навчальних закла­дах, надала закордонне відрядження за рахунок Ака­демії на один рік до Німеччини, Франції, Італії, Авс­трії. Після повернення здійснив як дослідник народного мистецтва подорож по Україні. 1912р.  переїхав до Києва, брав участь у виставках київських художників. 1914-1918 — директор Київського художнього училища. Один із зас­новників Української AM (1917-1918); 1920-1922 — її ректор. 1926-1928 працював над портретною галере­єю українських письменників, вчених, композиторів, призна­ченої для малого залу Всеукраїнської Академії Наук. 1922-1932, 1934-1941 викладав у Київському, 1932- 1933 — Харківському художніх інститутах.

Слайд57

Давид Давидович Бурлюк

Дави́д Дави́дович Бурлю́к ( 9 (21) липня) 1882, хутір Семиротівщина (Семиротівка)  поблизу с. Рябушки, Лебединський район Сумська область — помер 15 січня 1967, Нью-Йорк, США) — український і російський художник-футурист, поет, теоретик мистецтва, літературний і художній критик, видавець.                                                                                  Народився на хуторі Семиротівщина Лебединського повіту Харківської губернії. 1893-1895 — навчався в Олександрійській чоловічій гімназії (м. Суми).                                                       Навчався в Казанській художній школі, Одеському художньому училищі, мистецьких студіях Мюнхена (А.Ашбе) та Парижа, Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. Революційні події 1917 в Росії сприйняв захоплено, але прижитися в більшовицькій країні не зміг. Спочатку емігрував до Японії, а потім – до США.

Великий інтерес становлять спогади Давида Бурлюка про футуризм і В.Маяковського.

Серед картин митця є твори, присвячені його Батьківщині – Україні (зокрема, «Святослав», «Запорожці у поході», «Козак Мамай», «Рибалки», «Тарас Шевченко»).          Відомий як лідер вітчизняного футуризму (маніфест «Ляпас громадському смаку»). Один із чільних творців українського модернізму початку 20 століття.

45

Слайд60

Мордовець Андрій Микитович

Народився 26 серпня 1918 р. в селі Куличка Лебединського повіту. Живописець, графік. Подарував Лебединському художньому музеї 115 картин.                                           Український живописець. Автор творів історичного жанру та пейзажів. Народився в Сумській області. Початкову художню освіту здобував у Харківському художньому училищі (навчався в майстерні В. Коробинського). Закінчити заклад завадила війна. У вільний час між боями робив етюди та малюнки.                                       В 1951 році закінчив Ленінградський художній інститут ім. І. Рєпіна (викладачі – Р. Френц, Б. Ольховський, І. Сорокін). Жив та працював у Чернігові. З 1961 року – постійний учасник республіканських та обласних виставок. Лауреат обласної премії ім. М. Коцюбинського (1993).

Заслужений художник України (2006).

  Він збирався ще жити і жити. Бо для цього у нього були і сили, і енергія, і творча наснага, і безліч задумів. Однак усе це несподівано перекреслила трагічна випадковість. Його збила машина на одній з центральних чернігівських вулиць. Кажуть, якби водій не зник з місця події, а художник вчасно отримав медичну допомогу, він би ще міг жити…

Слайд61

Басанець Олександр Дмитрович

Народився 03.09.1931 р., м. Лебедин Сумської області. Закінчив Київський державний художній інститут (1962).        Педагоги з фаху – К. Трохименко, В. Костецький, І. Штільман, В. Пузирков. Живописець. Основні твори: „Ранкова пошта” (1972), „Молоді паростки” (1976), „Трави цвітуть” (1978), „Проліски надій” (1985), „Світлана” (1993). Член НСХУ (1967). Заслужений діяч мистецтв України (1989).                                                                                  Український живописець.  У 1962 закінчив КХИ, де вчився в До. Трохименко, Ст Костецкого, І. Штільмана, Ст Пузирькова.      Учасник виставок з 1970. Член СХ УССР з 1976. Заслуженого на діяча мистецтв УРСР з 1989. З 1962 викладав в КХИ, з 1990 – професор. Живе і працює в Києві. Пише жанрові картини, пейзажі, натюрморти.

Слайд62

“Село Боброве” 1996р.

Слайд63

Іван Гапоченко

Народився він у 1951 р. в селі Семиротівка Лебодинськогр району, тобто на батьківщині «українського батька російського футуризму» Давида Бурлюка. По закінченні Рябушківської середньої школи вступив до Сумського технічного училища № 1, працював робітником, служив у війську, де захопився спортом (марафонський біг). По закінченні служби в армії працював у Сумському будівельному технікумі й одночасно вечорами відвідував обласну народну студію образотворчого мистецтва Бориса Данченка. Закінчивши студію (1975), відразу стає постійним учасником обласних, всеукраїнських і міжнародних виставок (всього — понад 40 виставок). Із 1995 р.— член Національної спілки художників України. У1999 р. закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва І ім. І. Карпенка-Карого

46

(тема дипломної роботи — «Робота ’ художника в кіно»). Учителі з ) фаху: І. Зубанова, О. Мусієнко.                            За роки творчої праці митець написав понад тисячу 1000 полотен. Гапоченко вміє  схоплювати своєрідні відтінки природи залежно від географічної широти, погоди, пори року. Він створює узагальнений образ рідної землі, оспівуючи мальов­ничу природу Лебединщини, де провів дитинство і юність, Сумщини і всієї України.  Іван Гапоченко — людина пос­тійної творчої праці, пошуків і знахідок.

Слайд65

“Колгоспина весна” 1964-1965

Слайд64

Корнієнко Віктор Йосипович

Понад 40 картин — справжнє царство краси. Знайомі та дорогі місця кожному лебединцю зображені на них: міське озеро, Псел, Токарі, Межиріч, Червленівські узвишшя, Куданівка.

Віктор Йосипович — коріний мешканець Лебедина. З дитинства знайомі йому призабуті нами назви урочищ, кутків, стежин, заплав. Вони оживають з його розповіді:

Оце — Ясна Поляна,  за міською школою № З.

У невеликій рамці — кожному лебединцю знайомий «Сухий міст». Є картини, над якими я працював рік, а то й два, наприклад. «Верба». Півроку витратив на полотно «Дорога на .Токарі», — розповідає Віктор Йосипович. — Щоб намалювати картину «Місяць над Лебедином» я  ночами не спав.

Слайд66

“Птахи сплять” 2001р.

Слайд67

Маліч Іван Федорович

В Сумській області Лебединського району в селі Бишкінь на хуторі Гончари на «Маковія» 14 серпня 1939 року народився хлопчик в простій селянській родині Федора і Ксенії Малічів, його назвали Іваном. Маліч – «мал да удал» по-російські, своє прізвище хлопчик успадкував від майстровитих і роботящих пращурів.

47

  Дитинство пройшло разом з воєнними роками. Було Іванові сім років по закінченню війни, але на все життя запам’ятав, які німці стояли, в їхньому селі: одні давали їсти, а інші носака разом з лайкою.       Як і всі хлопці пішов служити в армію. Чотири роки воєнної служби: спочатку в Прикарпатському воєнному окрузі під Львовом в місті – музеї.                                                                                                       За своє нелегке життя І.Ф. Маліч збудував дім, та не один, і цілих два — для доньки і сина, посадив дерево, та не одне, а цілий «вишневий садок», як у Т.Г. Шевченка, його улюбленого, прозаїка і художника.                                                                                                Іван Федорович Маліч – продовжувач мрій, справи нашого дорогого Тараса Григоровича. Здоров’я вам, Іване Федоровичу, здійснення мрій і хай вас береже Бог.

Слайд68

Сіробаба Микола Васильович

Народився 25.04.1944 р. у с. Межиріч Лебединського р-ну Сумської обл. Закінчив Кролевецьке училище ху­дожнього ткацтва (1963), Харківський художньо-промис- ловий інститут (1974). Працює у галузі станкового живо­пису та графіки. Вчителі з фаху: В. Віхтинський, І. Карась, В. Ненадо. Член НСХУ з 1983 р. Голова Сумської обласної організації НСХУ в 1991-97 pp. Персональні виставки: Лебедин (1985), Суми (1985), Курськ (1989), Кролевець і Шостка (1991), Київ (1994, 1996, 1999, 2004), Москва (1996), Миргород (1998), Харків (2002). Основні твори: “Біль душі” (1990), “Цвіт папороті” (1998), “П.І. Чайковський. Українські вечори” (2002). Твори зберігаються у Ди­рекції виставок Спілки художників України, Івано- Франківському художньому музеї, Канівському націо­нальному музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка, Курській кар­тинній галереї ім. О. Дейнеки, Львівському музеї історії релігії, Національному художньому музеї України (Київ), Одеському, Південно-Сахалінському та Харківському ху­дожніх музеях, Сумському обласному художньому музеї ім. Н. Онацького.                            До здобутків художника доктор мистецтвознавства О. Федорук відніс такі стильові вартості його малярства, що дозволяють підносити в людині людське, опоетизову­вати розмаїті грані її буття. Колорист, що радше шукає контрасти, аніж зближені барви, тональності з широкими декоративізуючими площинами, де з глибоких тіней ви­яснюються світліші форми. Витоки малярського сим­волічного мислення митця — у глибинах етнічного міфу, що зроджує красу, емоції, уявлення про духовність. На думку ж самого митця, не має значення, чи існує та чи інша легенда: образна структура твору має переконати глядача в її можливості, дати імпульс до роздумів і залу­чити художню уяву до активної роботи.

48

Вірні клятві Гіпократа

Лебединщина – батьківщина  визначних  вчених – медиків  та  лікарів,  котрі  своїми  неабиякими  здібностями  і  винятковою  працьовитістю  відзначилися  у  сфері  охорони  здоров’я.  Їх  вірність  клятві  Гіпократа,  чуйність  і  турбота  в поєднанні з  високим  професіоналізмом були  і  є  вирішальними  в  боротьбі  за  життя  і  здоров’я  людей.

У 2013 році Лебединська ЦРЛ відсвяткувала свій 110-й день народження. Такий поважний вік можна назвати знаковою подією в історії не лише розвитку медичної галузі міста, а й в історії Лебединщини. 110 років пройшло з того дня, як лікар Костянтин Зільберник почав надавати громадянам допомогу у зовсім непридатному для лікування приміщенні. Це були перші паростки медичної справи у Лебедині. Але минув час і зусиллями пана Зільберника були створені умови для лікування пацієнтів.

Запорукою порятунку хворих завжди був високий професіоналізм, який базується на засадах якісної медичної освіти. Тому з метою поліпшення медичної освіти в 1954 році Лебединська школа медичних сестер наказом Міністерства охорони здоров’я УРСР № 404 від 24 червня була реорганізована в медичне училище, яке з 1 вересня 1954 року розпочало заняття з фельдшерським і медсестринським відділеннями.

10 листопада 1965 року медичному училищу згідно постанови № 1045 Ради Міністрів УРСР присвоєно звання імені професора М.І. Сітенка — видатного радянського вченого, доктора медичних наук.

Гордістю навчального закладу є випускники: медичні сестри, фельдшери, лікарі, які не жаліючи ні сил, ні здоров`я, вдень і вночі, завжди приходять на допомогу людям. Для багатьох випускників училище стало першою стартовою сходинкою на шляху до сонячних вершин медичної науки, а саме:

- Микола Іванович Березка – професор кафедри травматології Харківського медичного університету, головний лікар обласної клінічної лікарні;

- Олександр Дмитрович Вовк – кандидат медичних наук, головний лікар обласного диспансера радіаційного захисту населення м. Харкова;

- Микола Микитович Каплін – доктор медичних наук, професор, завідувач кафедрою мікробіології медичного інституту Сумського державного університету;

- Микола Павлович Копиця – кандидат медичних наук, професор, Заслужений лікар України, завідувач відділом інфаркта інституту терапії ім. Л.Т. Малої АМНУ;

- Іван Васильович Летік – професор; проректор Харківського медичного університету;

- Віра Григорівна Марченко — професор кафедри неврології , перший проректор Харківської медичної академії післядипломної освіти лікарів;

- Валерій Петрович Неспрядько – доктор медичних наук, професор, завідувач кафедрою ортопедичної стоматології, заслужений діяч науки і техніки України;

- Олексій Павлович Орленко – академік, головний ендокринолог Москви і Московської області;

- Костянтин Михайлович Сокол – професор кафедри організації охорони здоров’я Харківського медичного університету, член-кореспондент інженерної академії;

- Євген Йосипович Сласних – кандидат медичних наук, завідувач відділом внутрішньо економічних зв’язків Міністерства охорони здоров’я Росії;

- Олексій Миколайович Шелест – професор кафедри госпітальної терапії Харківської медичної академії;

- Сергій Іванович Дубінін – профессор, академік, дійсний член Академії наук національного прогресу, завідувач кафедрою медичної біології Української медичної стоматології, Лауреат премії першого ступеня Української академії наук в галузі біології, хімії, медицини;

- Анатолій Борисович Зубака – доцент кафедри хірургії Української медичної стоматологічної академії, кандидат наук.

49

Слайд69

Березка Микола  Іванович

Кандидат медичних наук; доцент кафедри травматології і ортопедії; Заслужений лікар України; Нагороджений почесною відзнакою харківського міського голови «За старанність», почесною грамотою Харківської міськради.

Народився 1 вересня 1955 р. у с. Будилка (Лебединський район Сумської області). У 1974 р. закінчив Лебединське медичне училище (спеціальність — фельдшер).

У 1982 р. закінчив Харківський медичний інститут (кваліфікація — лікар).

Слайд70

Після закінчення училища працював медпрацівником Будильской середньої школи.

В 1974 — 1976 рр .. — служба в армії, після служби в армії працював на колишньому місці.

З 1988 р. — завідувач травматологічного відділення Харківської обласної клінічної лікарні.

З липня 2000 р. по квітень 2010 р. — головний лікар Харківської обласної клінічної лікарні.

Слайд71

Джунковський Василь Якович

Народився  Василь  Якович   9(21)  вересня  у  1767  році  в  родині священика в м. Лебедині Харківської губернії (нині Сумська область).Після закінчення Харківського колегіуму в 1788 р. поступив «волонтером» в Санкт-Петербурзький військовий госпіталь, а в 1790 р. отримав місце викладача російської, латинської та грецької мов в Медико-хірургічному інституті. З 1795 р. одночасно працює перекладачем в Медичній колегії. Після перетворення Медико-хірургічного інституту в академію в 1802 р. призначається її   бібліотекарем .  У 1804 р. очолив архів Медичної управи.

У 1808 р. був обраний членом Вільного економічного товариства, а в 1813 р. — кореспондентом медичної Ради при Міністерстві народної освіти. У 1818 р. за рекомендацією попечителя Харківського навчального округу Рада Харківського університету обрала Джунковського ординарним професором грецької словесності. З 1818 р. Джунковський — декан словесного відділення філософського факультету. У тому ж році він очолив кафедру сільського господарства.

У 1820 р. обраний проректором, а наступного року — ректором Харківського університету, на цій посаді був своєї до смерті (1826 р.). Помер у Харкові.

50

Слайд72

Калюжний Денис Миколайович

(16 жовтня 1900 — 24 червня 1976) — член-кореспондент Академії медичних наук РСФСР (1961), Заслужений діяч науки УРСР (1964), доктор медичних наук (1954), професор (1957), завідуючий кафедрою комунальної гігієни (1946—1970).            Народився 16 жовтня 1900 року в селі  Калюжні Лебединського  району  у  селянській родині. В 1926 році закінчив Харківський медичний інститут. З 1932 працював в Українському науково-дослідному інституті комунальної гігієни під керівництвом О. М. Марзєєва.Під час радянсько-німецької війни був призначений начальником санітарно-епідеміологічної лабораторії 1-го Українського фронту. З 1946 року працював у Києві спочатку заступником директора по науці (1946—1956), а згодом директором (1956—1971) Науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни ім. О.М. Марзєєва і одночасно завідувачем кафедрами комунальної гігієни Київського державного інституту удосконалення лікарів (1946—1956 і 1965—1970) і медичного інституту (1956—1960).

  Помер 24 червня 1976. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Наукова робота

Засновник наукової школи в галузі охорони атмосферного повітря. Вперше в Україні він започаткував такі наукові напрямки як гігієна електромагнітних випромінювань (1962) та канцерогенних факторів (1960), вивчення хімічних алергенів (1961), полімерних та синтетичних матеріалів (1963).у 1958 році за ініціативою і при безпосередній участі Д.М. Калюжного в Інституті було організовано лабораторію радіаційної гігієни, яка стала науково-методичним центром країни, і було покладено чимало зусиль для створення в системі санепідслужби підрозділів радіаційного контролю. Цей напрямок в Інституті очолив учень Дениса Миколайовича І.Є. Мухін.У 1960 інституті розпочалися дослідження з нового напрямоку – гігієна канцерогенних факторів. Під керівництвом Д.М. Калюжного, його молода учениця Н. Я.  Янишева із співробітниками за результами досліджень канцерогенних речовин у викидах металургійних заводів вперше у світі здійснили гігієнічне нормування хімічних канцерогенів.

  Заслугою Д.М. Калюжного було створення у 1962 лабораторії гігієни аероіонізації, яка в 1965 отримала назву — лабораторія електромагнітних випромінювань. Також для дослідження можливого впливу на здоров’я людини синтетично одержаних матеріалів отримав розвиток новий напрямок гігієнічної науки – гігієна полімерних і синтетичних матеріалів. За його ініціативою у 1965 вперше в Україні була створена лабораторія боротьби із шумом.Автор понад 250 наукових праць, в тому числі 24 монографій. В 1954 році захистив докторську дисертацію «Гигиеническая оценка загрязнения атмосферного воздуха выбросами предприятий черной металлургии и мероприятия по его оздоровлению». Підготував 22 кандидати і 16 докторів наук з різних напрямків гігієнічної науки, які стали основою наукового потенціалу Інституту.

Нагороди      

Нагороджений орденами Вітчизняної війни I та II ступенів, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, чехословацьким орденом «Бойовий Хрест», медалями.

51

Милостанов Микола Миколайович

М. М. Милостанов народився у м. Лебедині Сумської області 29 листопада (11 грудня) 1891 р. у родині службовця. Після навчання у Полтавській гімназії він вступив   на медичний факультет Харківського університету, який закінчив у 1918 р.

Бувши студентом 5 курсу, М. М. Милостанов у 1915 р. був призваний у діючу армію. На фронті після лютневої революції 1917 р. солдати обрали Миколу Миколайовича, полкового лікаря, першим головою полкового комітету. В 1919 р. він добровільно вступив у Червону Армію і брав участь у громадянській війні. З 1920 по 1924 р. М. М. Милостанов працював у хірургічних шпиталях м. Харкова і одночасно асистентом у шпитальній клініці, якою керував проф. Ю. Р. Пенський, а потім проф. І. В. Кудінцев.У 1933 р. йому присвоєно звання доцента, і він перейшов працювати в клініку, очолювану проф. В. М. Шамовим. В тому ж році йому доручено організувати кафедру воєнно-польової хірургії Інституту удосконалення лікарів і відділ невідкладної хірургії в Інституті переливання крові і невідкладної хірургії в Харкові. З 1938 р. до Великої Вітчизняної війни він керував цією кафедрою.У 1934 р. М. М. Милостанов отримав звання професора. Його дисертація на ступінь доктора медичних наук присвячена актуальним питанням воєнно-польової та невідкладної хірургії.

Протягом своєї 60-річної наукової і практичної діяльності проф. Милостанов приділяв особливу увагу трьом дуже важливим, тісно пов’язаним між собою областям клінічної хірургії: воєнно-польовій хірургії, невідкладній хірургії та переливанню крові. Ще у 1927 р. на ІІ Всеукраїнському з’їзді хірургів вперше в Радянському Союзі він запропонував проводити екстрену операцію при гострому апендициті у всі періоди його розвитку. Так народилася сучасна тактика при цій хворобі.

З першого дня війни Микола Миколайович – армійський хірург, потім головний хірург 2-го Прибалтійського фронту. Тут знадобився його досвід в області переливання крові, який він здобув ще до війни. Адже одна з перших робіт у цьому напрямку “Показания и организация переливания крови в военно-полевых условиях” була написана М. М. Милостановим ще у 1932 р. Приведена в цій роботі схема була здійснена в період Великої Вітчизняної війни, а перша пересувна станція переливання крові була організована в армії, де головним хірургом був М. М. Милостанов. Основні елементи цієї схеми увійшли в атлас з воєнно-санітарної тактики (1940 р.) і в керівництво з воєнно-польової хірургії С. О. Банайтіса (1942 р.). Багаточисленні роботи   з невідкладної хірургії, зокрема видане ним керівництво для розпізнавання “гострого живота” (1947, 1954) сприяли уніфікації хірургічної тактики при невідкладних захворюваннях органів черевної порожнини.

Після закінчення війни Миколу Миколайовича призначено головним хірургом Центральної групи військ в Австрії. В 1949 р. він повернувся до Харкова, керував хірургічною клінікою. З 1955 р. був заступником директора з наукової частини Інституту переливання крові і невідкладної хірургії, з 1965 р. – науковим консультантом Інституту загальної та невідкладної хірургії.

М. М. Милостанову належить понад 100 наукових робіт.

Свою наукову, педагогічну і практичну діяльність він постійно поєднував з великою громадською працею. Він неодноразово виступав з доповідями і головував на з’їздах хірургів, з 1938 р. – член правління Всесоюзного товариства хірургів, з 1950 р. – незмінний голова Харківського товариства хірургів, з 1954 р. – член правління Українського наукового товариства хірургів, а в 1966 р. його обрано почесним членом правління Наукового товариства хірургів УРСР. М. М. Милостанов  — член редакційної ради журналу “Клиническая хирургия”, редколегій багатьох збірників.

Він нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ст., медалями.  Помер у Харкові 15 липня 1985 р.

52

Слайд73

Плетньов Дмитро Дмитрович

Науковий діяч і публіцист, професійний лікар-терапевт. У 1937 року був заарештований і засуджений у справі антирадянського правотроцкістського блоку. В ході Третього Московського процесу був засуджений на 25 років тюремного ув’язнення.

Дмитро Дмитрович Плетньов  народився   в  1871  році у селі Московський Бобрик Харківської області. Після закінчення класичної гімназії вступив на медичний факультет Харківського університету, звідти перевівся в Московський університет і закінчив його в 1895 році. Працював у Ново-Катерининської лікарні ординатором, дослужився до приват-доцента. Складався в Кадетської партії. В 1911 року у складі групи професорів звільнився з університету в знак протесту проти дій міністра народної освіти Л. А. Кассо, випустив ряд циркулярів фактично знищували університетську автономію. Після звільнення працював професором Московських вищих жіночих курсів, 1917-1929 роках — професор 1-го МДУ, потім Центрального інституту удосконалення лікарів. З 1929 року завідував терапевтичною клінікою Московського обласного клінічного інституту. В 1932 року 9-го терапевтичного корпусу було присвоєно ім’я Д. Д. Плетньова.

З 1933 за 1937 рік очолював НДІ функціональної діагностики і терапії. Авторитет ученого був визнаний включенням його до складу редколегії спільного «Російсько-німецького медичного журналу» (1925-1928). За досягнення в галузі аритмології, ревматології і вивчення сепсису Плетньов був обраний почесним членом Об’єднаного товариства терапевтів і педіатрів Берліна і — згодом — почесним членом Мюнхенського терапевтичного товариства (1934). Дмитро Дмитрович, крім усього іншого, займався вивченням інфекційних хвороб, проблем психосоматики, історії та методології медицини, написавши кілька праць на вищезгадані теми.У середині 30-х років XX століття Плетньову були присвоєні звання Заслуженого діяча науки РРФСР, «Ударника фронту охорони здоров’я». Він також обирався головою Московського терапевтичного товариства, членом вчених рад Наркомздоров’я РРФСР, УРСР і УРСР, був редактором журналу «Клінічна медицина».

Розстріляний 11 вересня 1941 року у Медведевском лісі неподалік від міста Орла.

Слайд74

Ситенко Михайло Іванович

31 жовтня (12 листопада) 1885, село Рябушки, нині Лебединського району Сумської області — † 13 січня 1940, Харків — український хірург-ортопед, травматолог. Член-кореспондент Всеукраїнської Академії Наук (з 1934). Заслужений діяч науки УРСР (1936).

Михайло Іванович Ситенко народився в селі Рябушки, нині Сумської області.

По закінченні медичного факультету Харківського університету працював у Харківському жіночому медичному інституті. У 1914–1918 роках перебував на військовій службі.

Від 1921 року — головний лікар Харківського медико-механічного інституту, з 1926 року — директор Харківського науково-дослідного інституту ортопедії та травматології і керівник першої в Україні кафедри ортопедії при Харківському інституті вдосконалення лікарів.

53

  Засновник і редактор журналу «Ортопедия и травматология» (1927 — 1941).

Ситенко створив нові форми травматологічних лікувальних установ в Україні, працював у галузі воєнно-польової хірургії, кісткової пластики, травматології, опрацював низку оригінальних операцій.

Ім’я Ситенка 1940 року надано Українському науково-дослідному інституту ортопедії та травматології у Харкові.

Слайд75

Лебединське  медичне  училище  носить  ім’я  Михайла Івановича Ситенка

Слайд76

       Костянтин Олександрович Зільберник

( 1855 -1920) —  був  організатором охорони здоров’я у Лебединському повіті.

Костянтин Зільберник народився 15 липня 1855 року у місті Гродно, у єврейській родині. Після закінчення Харківського університету у 1878 році він почав працювати лікарем у м. Лебедині.

Земська медицина  відігравала  важливу роль   у розвитку охорони  здоров’я, а лікарі  були організаторами медичного обслуговування сільського населення.

На Сумщині  особливу повагу заслужив Костянтин Зільберник, котрий  із 1878 року  працював у Лебедині. На той час  у повіті не було дільничих лікарень та амбулаторій, тому використовувалась малоефективна роз’їздна система лікарської допомоги.

Була велика захворюваність  інфекціями, населенню не надавалась хірургічна допомога. Хворі взагалі вкрай рідко звертались до медичних працівників.

У таких умовах К. Зільберник енергійно приступив до роботи і в невдовзі отримав велику популярність.

Очолюючи охорону здоров»я в повіті, йому вдалося досягти значного розвитку мережі лікарських закладів.

Під керівництвом Зільберника у 1901 році було закладено фундамент першого лікарняного корпусу, у якому і понині міститься хірургічне відділення райлікарні.

Уже через два роки воно вступило в дію. Костянтин Олександрович сам склав проект розмі¬щення палат операційної та інших служб, активно допомагав будівельникам. Сам він був не лише вправним хірургом, а й чудовим терапевтом і окулістом. На той час у медзакладі налічувалось 20 ліжок, працювали два лікарі, два фельдшери, одна акушерка та чотирнадцять осіб обслуговуючого персоналу.

54

Як висококваліфікований лікар-хірург Костянтин Олександрович поставив собі за мету: працювати на повну силу. Він не відмовляв у допомозі нікому. До нього йшли люди з усього повіту, бо знали, що людяний, уважний, енергійний і здібний лікар допоможе всім.

Слайд77

На відзнаку заслуг К.О. Зільберника у справі охорони здоров’я людей земська управа вперше за історію Лебедина присвоїла йому звання Почесного громадянина міста Лебедина.

Епідемія тифу 1920 року не обминула й Лебедин. К.О. Зільберник не шкодував себе у боротьбі з цією не безпечною хворобою і не вберігся. У травні 1920 року його не стало. Хоронили улюбленого і самовідданого лікаря усім миром. На єврейському кладовищі, що знаходилося неподалік від Троєцького, було встановлено обеліск із граніту.

Слайд79

Восени 1941 року, коли наше місто окупували німецькі війська, вони розгромили і зрівняли з землею єврейське кладовище. У 70-х роках місцевий краєзнавець Костянтин Дудченко відшукав місце поховання Зільберника. Його прах з почестями було перенесено на Троєцьке кладовище, а над могилою встановлено новий обеліск.

Іменем К.О. Зільберника названо провулок у Лебедині, а біля входу у хірургічний корпус центральної районної лікарні відкрито меморіальну  дошку.

55

Гордість нашого міста – педагогічна еліта

Педагогічна професія — одна з найдавніших. Виникла вона на ранніх етапах розвитку людства у зв’язку з потребою передавати підростаючому поколінню набутий досвід, виділившись згодом в окрему галузь.  Справжній педагог повинен працювати на майбутнє, випереджати свій час. Його має хвилювати не лише окрема індивідуальність, а світ людей. Завдяки цьому педагогічна професія стає творчою місією. Місія педагога — це не лише його власні інтереси, мотиви, плани. Він є посередником між дітьми та системою ідей, традиціями, культурою свого народу і людства. Його обов’язок — виховувати гідних людей, здатних примножувати здобутки людської цивілізації. Важливу роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість. Всепрощення, безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабкостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої шкоди вихованню особистості. Більшість видатних педагогів обстоювала єдність вимогливості й поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає повага до неї.

Розвиток системи освіти міста — одне із пріоритетних завдань міської влади. У місті працює 21 освітня установа, з них — 6 загальноосвітніх шкіл, школа-інтернат, вечірня школа, міжшкільний навчально-виробничий комбінат, дитяча школа мистецтв, дитячо-юнацька спортивна школа, центр дитячої та юнацької творчості, станція юних техніків, 5 дошкільних навчальних закладів, педагогічне училище ім. А. С. Макаренка, медичне учили ім.   М. І. Сітенка, вище профтехучилище № 34.

Слайд80

Вакула Микола Сергійович –

видатний педагог, ветеран Великої Вітчизняної війни

Микола Сергійович народився 26 березня 1916 року. Навчався в Клишківській семирічній школі, мав добрі успіхи. Після закінчення школи вступив до Новгород-Сіверського вчительського технікуму. У 1934 р. після закінчення технікуму працював вчителем 1-4 класів Суходольської семирічної школи Глухівського району.  У 1939 був призваний до лав Червоної Армії. Службу проходив у Ленінську-Кузнецьку в Сибірі в 570-ти стрілковому полку.                                                                                                22 червня 1941 року почалася війна…З Армії Микола Сергійович був направлений на фронт. Там молодий боєць був ранений в ногу. За оборону Кавказу був нагороджений орденом Червоної Зірки.                                                                                                       Майже 50 років свого життя віддав педагогічній праці Микола Сергійович Вакула. Самовіддана праця педагога отримала високу оцінку: він має багаточисленні подяки, грамоти Міністерства освіти України, відділів освіти району і області. Методична грамотність, вдумливість, творчий підхід до навчання та виховання, організованість, дивовижна працездатність, постійне прагнення до знань – далеко не повні риси характеру цієї людини. Таким пам’ятають його учні, батьки та педагогічна громадськість нашого краю.

56

Слайд81

Гадяцький Олександр Васильович

Гадяцький Олександр Васильович розпочав свою педагогічну діяльність в 1953 році, викладаючи тракторну справу в Лебединській школі механізації. А в 1954 році молодого інженера-педагога призначили директором Лебединського училища механізації сільського господарства, яким він керував 32 роки. У липні 1973 року училище на чолі з Гадяцьким приймало учасників Всесоюзного семінару-наради працівників сільських професійно-технічних училищ.

1978 року Гадяцькому О.В. присвоєно  звання Героя Соціалістичної праці з врученням золотої зірки і Ордена Леніна як заслуженому працівнику професійно-технічної освіти.  Брав участь у Всесоюзній нараді працівників системи професійно-технічної освіти (Москва, Кремль, 20-22 червня 1979 рік). Лебединське СПТУ – 34, яке очолював Герой Соціалістичної праці Гадяцький О.В., мало вагомі успіхи у підготовці спеціалістів-меліораторів для колгоспів і радгоспів Сумщини.

Слайд82

Зінич Михайло Федорович

Народився Михайло Федорович 17вересня 1918 року в місті Лебедин Харківської губернії (зараз м. Лебедин Сумської області) у сім’ї колгоспників-бідняків. Батьки – Зінич Федір Євграфович і Зінич Параска Олексіївна до Жовтневої революції і після займались сільським господарством.

Михайло Федорович закінчив Лебединську середню школу №1 у 1936 році і почав працювати. Спочатку – начальником піонерського табору, потім – вихователем в дитячому будинку, а в листопаді 1936 року був переведений в Лебединську середню школу №4 вчителем історії і старшим піонервожатим. Одночасно навчався на заочному відділенні Харківського педагогічного інституту.

У вересні 1937 р. Зінич М.Ф. був обраний секретарем районного комітету Союзу вчителів, одночасно викладав історію у неповній школі №7.

За мужність, відвагу, хоробрість Зінич Михайло Федорович нагороджений Президією Верховної Ради медаллю «За оборону Ленінграда» (1944 р.), медаллю «За участь у Вітчизняній війні» (1945 р.), орденом Червоної Зірки «За відвагу і хоробрість» (1947 р.).

У лютому 1942 р. був тяжко поранений в боях за Ленінград. По закінченню лікування в шпиталю його направили для подальшого проходження служби в м. Вольськ Саратовської області, де він працював інструктором відділу інспектування військової підготовки, інспектором міського військового комісаріату.

У березні 1948 року Михайло Федорович уже з сім’єю повертається в Лебедин. Михайло Федорович – наполеглива людина. Коли у місті виникла необхідність у новій школі, Зінич М.Ф. береться за цю справу. Особисто контролює процес будівництва. Вибудовується нова сучасна школа № 6 і відкриває свої двері для школярів у 1965 році. З цього часу ідо 1989 року Зінич М.Ф. – незмінний директор Лебединської середньої школи № 6, викладач історії та суспільствознавства. Михайло Федорович – наполеглива людина. Коли у місті виникла необхідність у новій школі, Зінич М.Ф. береться за цю справу. Особисто контролює процес будівництва. Вибудовується нова сучасна школа №6 і відкриває свої двері для школярів у 1965 році. З цього часу і до 1980 року Зінич М.Ф. – незмінний директор Лебединської середньої школи №6, викладач історії та суспільствознавства.

57

Слайд83

Кубрак Василь Іванович

Народився  6 вересня 1950року в смт Липова Долина, Сумської  області.

Освіта: Лебединське медичне  училище (1969); Полтавський  педагогічний  інститут, природничий факультет, учитель біології; Українська академія державного  управління при Президентові України, факультет державного  управління, магістр державного  управління.

1969-1972 — служба на флоті. Працював вихователем, вчителем, інспектором шкіл відділу освіти Лебединського райвиконкому, директором шкіл № 1 та № 7 м.Лебедина,  начальником відділу освіти Лебединського міськвиконкому. Із 2010  року – голова  Білопільської   райдержадміністрації.

Слайд84

Литовченко Тетяна Петрівна

Литовченко Тетяна Петрівна народилася 7 червня 1961 року в м. Лебедин Сумської області в родині робітників. Має вищу фахову освіту. Працювала у різноманітних закладах культури та освіти, з 2001 року – керівник хореографічного колективу «Веселка» Лебединського міського Центру дитячої та юнацької творчості. Педагогічний стаж – 20 років.

Відмінник освіти України. Нагороджена Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, грамотою управління освіти і науки Сумської облдержадміністрації, відділу освіти Лебединського міськвиконкому.

У 2009 році за рейтингом місцевої газети «Будьмо разом» Тетяна Петрівна ввійшла в «Золоту десятку» найавторитетніших та найвпливовіших особистостей Лебединщини.

У 2011 році стала переможцем обласного конкурсу педагогічної майстерності «Золоте серце» у номінації «Працівник позашкільного навчального закладу».

У 2012 році стала переможцем міського конкурсу «Зірки міста» у номінації «Культура та мистецтво». За підсумками 2011-2012 н.р. кандидатура Литовченко Т.П. занесена до Книги Пошани відділу освіти виконкому Лебединської міської ради.

Хореографічний колектив «Веселка» під керівництвом Литовченко Т.П. є неодноразовим переможцем конкурсів хореографічного мистецтва різних рівнів:  Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Боромля-2005»,    обласного конкурсу народного танцю «Віночок дружби».

Слайд85Лунін Павло   Михайлович

Павло Михайлович Лунін – знаний педагог, Заслужений учитель України, учасник Великої Вітчизняної війни, досвідчений керівник на освітянській ниві, поважна й доброзичлива людина, яку добре знають далеко за межами Лебединщини. «Я – людина і ніщо людське мені не чуже» любить повторювати Павло Михайлович.

Про його відвагу й хоробрість свідчать суто солдатські нагороди – дві медалі «За відвагу». А ще орден – «Вітчизняної війни» І ступеня, «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.

З 1977 року Лунін П.М. очолив колектив Лебединського педагогічного училища імені А.С.Макаренка.

58

Саме тут на повну силу розкрився його педагогічний талант, знадобився великий досвід, прекрасні організаторські здібності, уміння згуртувати колектив на інноваційну діяльність.  На сьогоднішній день у Павла Михайловича 61 рік педагогічного стажу. Сходинки професійного зростання Павла Михайловича – учитель – директор школи – завідувач районного відділу освіти – директор педагогічного училища, свідчать, що де б не працював Павло Михайлович, результати його роботи були наскільки вагомими і значними, що їх важко було не помітити ні пересічним громадянам, ні владним структурам.

Лунін П.М. є першим на Лебединщині кавалером ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Його досвід узагальнено Сумським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти, публікаціями у газетах «Освіта» (1988, 2005 р.р.), районній та обласній пресі.

Слайд86

Олексій Семенович Любивий

«Увага, віра у молоде покоління, довіра,

особистий приклад, вимогливість і

доброта – запорука успіху керівника».

                                                                           О.С. Любивий

1946 – 1947 рр. працював на посаді директора Лебединської школи №1. Потім зайняв посаду другого секретаря РКПБО.

У січні 1950 р. повернувся знову до школи, працював на посаді вчителя історії, займав посаду завуча школи. З 1952 р. був призначений директором.

При ньому були обладнані шкільні майстерні по дереву та металу. Щорічно школа поповнювалася меблями, навчальними приладами, технічними засобами.

Шкільні будні з О.С. Любивим проходили весело та цікаво. Учні збирали урожаї яблук, проводили роботи на дослідних ділянках, доглядали за кроликами.

Великого значення директор придавав розвитку фізичного виховання дітей.

За вагомий внесок у розвиток у розвиток освіти присвоєно почесні звання: Відмінник Народної освіти (1957 р.), Заслужений учитель УРСР (1969 р.), Відмінник освіти СРСР.

Пам’ять про цю видатну людину ніколи не згасне. У музеї школи №1 оформлено куточок пам’яті Олексію Семеновичу Любивому.

Слайд87

Ніна Миколаївна Корнієнко –

заслужений вчитель України

Ніна Миколаївна народилася 7 жовтня 1938 року в м. Костянтинівка у робітничій сім’ї. 1953 року закінчила семирічну школу № 4 в    м. Лебедин. Після закінчення Лебединського педагогічного училища в 1961 році працювала в школі № 2 м. Лебедина, старшою піонервожатою, із 1970 року – вчитель початкових класів, із 1980 року – вчитель української мови та літератури.  У щоденній праці, творчих пошуках понад чотири десятиліття трудилася Ніна Миколаївна на педагогічній ниві. Вона народжена бути вчителем.

Вміння провести сучасний урок-неабияке мистецтво, і ним Ніна Миколаївна володіла досконало.

59

ЇЇ уроки були завжди цікаві, методично продумані, з використанням сучасних нестандартних форм і методів роботи. Уміла вчитель будити учнівську думку, активізувати творчу уяву своїх вихованців, дбала про розвиток їх мислення, а тому учні любили і з нетерпінням чекали уроки Ніни Миколаївни.

За ініціативою Ніни Миколаївни в школі була створена Лебединська Шевченкіана, матеріали якої розповідають про перебування поета у місті, краї. Ніна Миколаївна – наставник молодих вчителів. Мудра, працьовита, талановита жінка. Любить фольклор і краєзнавчу роботу. Протягом кількох років керувала шкільним фольклорним ансамблем «Берегиня», упорядкувала довідник «Літературна  Лебединщина».  За заслуги у розвитку народної освіти, плідну педагогічну діяльність та активну участь у громадському житті, Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 11 вересня 1990 року, Н.М. Корнієнко було присвоєно звання «Заслужений вчитель Української РСР».

Слайд88

Озерна Зінаїда Семенівна,

вчитель української мови та літератури, вчитель-методист

Озерна З.С. – високоерудований, компетентний, вимогливий педагог. Уроки Зінаїди Семенівни –це творчість високого рівня, науковість, методична грамотність. Як вчитель-методист, вона бере активну участь у методичних заходах, надає допомогу молодим учителям, є керівником опорної школи з проблеми «Виконання Закону України «Про мови», керівником міжшкільного факультативу з української мови та літератури учнів 9-11 класів, її методичні розробки постійно друкуються у фаховій періодиці.                Важливого значення педагог надає зміцненню матеріальної бази кабінету української мови та літератури, накопиченню навчально-методичного забезпечення. Вчитель упроваджує в практику педагогічної діяльності інноваційні технології навчання та виховання учнів, тому її тісна співпраця з обдарованими учнями є результативною. Учні Зінаїди Семенівни є переможцями І, ІІ, ІІІ, ІV етапів Всеукраїнських учнівських олімпіад, Міжнародних та Всеукраїнських конкурсів з предмета. Плідна праця Озерної З.С. відзначена численними нагородами : знаком «Відмінник освіти України» (1992 р.), грамотою Міністерства освіти і науки України (2006 р.), грамотами управління освіти і науки Сумської ОДА (2000 р., 2007р., 2009 р, 2010 р., 2012 р.), грамотами відділу освіти (2007 р., 2011 р. 2012р.,2013р.)

Слайд89

60

Славетна когорта письменників

Лебединщина, як і вся наша земля, щедра на літературні таланти. ЇЇ літературна панорама відзначається не лише широтою хронологічних рамок, але й кількістю талановитих майстрів слова та якісною сутністю їхньої творчості, що набула заслуженої популярності серед народу.

З цього краю у світ великої літератури пішли такі широко відомі письменники, як Марія Кулішенко, Олена Фалько, Валерій Полянський, Борис Ткаченко, Володимир Дудченко. Ще можна перечислити багатьох і багатьох сучасних письменників і поетів.

Чи можна перерахувати всіх тих, кого дав наш край українській літературі? Мабуть, можна, але, це буде довга низка, ніби великий разок різнобарвного намиста, в якому кожна частинка – щось своєрідне, щось разом становить оригінальну окрасу, невід’ємну складову частину великого цілого.

Важко охопити все розмаїття панорами літературної Лебединщини. Вона все більше збагачується в міру наближення до наших днів. Традиції в значній мірі живлять сучасне літературне життя краю.

Не міліють слобожанські джерела творчості. Виходять на шляхи широкі, сповнені високих устремлінь нове покоління поетів, прозаїків, краєзнавців, критиків. Вони розвивають свій творчий хист у літературних студіях. Значний літературний доробок письменників. Тільки за останні роки світ побачили не один десяток книг наших авторів. Це поезія, романи, повісті, краєзнавча література.

Чималий внесок письменників у культурне, суспільно-політичне життя міста. У цей час вони стали ближче до газет, радіо, телебачення. Поставили свій голос на сторожі рідної мови.

У «Панорамі літераторів Лебединщини» зібрано матеріал лише про окремих, відомих майстрів слова, пов’язаних з нашим краєм. Значна увага приділяється тематиці краєзнавчого характеру, дуже потрібної для учнівської молоді. Хіба твори про життя Лебединщини, її славних людей та їх справи, не є частиною культурного буття всієї України? А хіба творіння таких майстрів слова, як Кривопатря Л.І., Кулішенко М. П., Ткаченко Б.І., яких дала лебединська земля, не є коштовним надбанням всього українського народу? То ж природно про них буде мова.

Слайд10

Борис Ткаченко

Борис Іванович Ткаченко (18 грудня 1937 р. хутір Масюки Гадяцького району, Полтавської області)  — український письменник, краєзнавець, етнограф, історик, публіцист, почесний громадянин м. Лебедин, член НСПУ.

До школи пішов у 1945 році в Лебедині, розташована у будинку де, колись жив Т.Г. Шевченко. Після закінчення 7 класів поступив до Висторопського сільськогосподарського технікуму.1956-1959 служив в армії у Прикарпатському ВО. Був інструктором водієм, готував водіїв для армії.Повернувшись до Лебедина працював агрономом. Саме в цей час почав перші проби пера. Перші виробничі агрономічні дописи, на тему органічного землеробства, екології.

Статті друкував у журналі Україна. 1989  — «Совість»  — публіцистична група нарисів про долю землі. Видавництво «Прапор», Харків.

1989  — «Поле без гербіцидів, душа без погонича»  — про органічне землеробство, і про неправильне керування колгоспами.

1993  — «Під чорним тавром»  — перша в Україні книжка про голодомор. Номінована на Шевченківську премію.

2000  — «Лебедія»  — історія дореволюційної лебединщини.

2001  — «За горами гори. Правда про Чечню»

2003 — «Пісні рідного краю»  — фольклорна збірка, куди увійшло більше 1000 народних пісень, які Борис Іванович записував із дружиною. Видавництво «Козацький вал», Суми.

61

2007 р.  — «Важка стежина до Бога»  — присвячена репресіям церкви, які чинили більшовики.

2008 р.  — «Під чорним тавром»  — повна версія.

2011 р.  — «Погром»  — про репресії музейників і музейництва.

Лауреат премії ім. Хвильового.

З 23 травня 2008 року  — почесний громадянин Лебедина.

Лауреат Премії імені Василя Стуса 2013 року.

Слайд90

Марія Кулішенко

Марія Петрівна Кулішенко належить до тих людей, яких називають „дітьми війни”. Народилась вона у січні 1942 року в селі Михайлівка Лебединського району на Сумщині у родині сільського коваля Домася Петра Яковича, який на ту пору воював з фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Вчителька української мови та літератури А.М. Кузнєцова, відзначивши поетичний хист учениці, порадила серйозно зайнятися літературою, а її вірші заносились до шкільного альманаху, вміщувались у стіннівці.

Марія Ромась стала однією із тих багатьох закоханих у поезію і літературу, що відвідували літоб’єднання при редакції районної газети „Соціалістичне життя” (воно було створене в жовтні 1956 р. і вже мало певний досвід своєї діяльності. Ставши студенткою Лебединського педучилища, дівчина продовжувала відвідувати літоб’єднання.

Після закінчення шкільного відділу педагогічного училища, Марія Кулішенко (прізвище по чоловікові) з головою поринула у справу виховання дітей у школах №1 та №6. Відчувала, що життя вимагає нових знань, тому вступає до Луганського педагогічного інституту на заочний відділ, який успішно закінчує, одержавши диплом викладача географії.

Наприкінці 80-х років погіршується стан здоров’я Марії Кулішенко, через що вона змушена була залишити викладацьку роботу і вийти на пенсію по хворобі.

З’являється багато вільного часу. Розпочинається тісне співробітництво з місцевими газетами „Життя Лебединщини”, „Будьмо разом”, обласною дитячою газетою „Бім-Бом”. Все  частіше з’являються її поетичні і прозові твори на шпальтах цих та інших газет області.  Публікація їх – то своєрідні крила для творчого злету. Досвідчені літератори й газетярі допомагали авторці відточувати свою майстерність, радили,  по-дружньому підказували.

В 1997 році вона стала членом Національної Спілки журналістів України.

Земляки чекають від „Лебединської Лесі Українки” нових творів – цікавих, захоплюючих, правдивих, повчальних, одним словом – читабельних і улюблених!

Збірки: «Жіночі таємниці», «Осінні передзвін», «Добруша», «Бабусина корзина».

Владислав Бойко

Слайд91

Владисла́в Фе́дорович Бо́йко народився 8 вересня 1939 у Михайлівці — український

поет. Заслужений журналіст України.

Народився 8 вересня 1939 р. у с. Михайлівці Лебединського району на Сумщині.

Закінчив факультет журналістики Київського університету та Вищу партійну школу при ЦК КПУ. Нині працює редактором відділу публіцистики журналу «Вітчизна».

Автор книжок сатири та гумору «Осел диригент», «Боброва шуба», «Соловей на службі», «Трактат про ніс», «Родові риси», «Сміх на голову», «Журавлина пора»; казки для дітей «Як їжачок зайчика рятував». Лауреат премій імені Леоніда Глібова та імені Степана Олійника.

62

Слайд92

Антоніна Лисянська

«Шукаю зірку, що згубилась у дитинстві», так називалася перша поетична збірка авторки, тоді 23-річної Антоніни Лисянської, і вона робила перші кроки, щойно ступивши на педагогічну стежину. В той час працювала у ЗОШ №6 у Лебедині. Молодій жінці видати першу поетичну збірку допомогли міська рада і чоловік.

Пролетіли роки навчання у Сумському педінституті. Дипломну роботу писала про наше літературно-краєзнавче об’єднання «Обрій», довго вибирала для неї тему. Після закінчення вузу прийшла працювати у шосту школу міста, яка була тоді взірцем у райцентрі. Очолював її досвідчений педагог, Заслужений вчитель України Михайло Зініч. Це з-під його легкої руки виходили здібні творці дитячих душ. Робота і навчання, рідна мова давали сил і натхнення. Антоніна Григорівна брала участь у багатьох творчих конкурсах, вони окрилювали її. Минулої осені вперше переступила поріг нового закладу – хоч і важко було відважитись на це: запросили у ВПУ лісового господарства. Стала викладачем української мови та літератури і класним керівником 13-ї групи будівельників. З усіх-усюд зібрався ще молодий і «зелений» люд, але Антоніна Григорівна швидко знайшла до них підхід. З великим задоволенням обладнала кабінет української мови, в цьому її підтримала адміністрація училища. Є і перші досягнення: у кінці минулого року, на конкурсі імені Петра Яцика в Сумах, з тридцяти учасників здібна учениця 3-го курсу Ірина Олійник, яку навчає Антоніна Григорівна, зайняла призові друге і третє місця. Не згас і потяг до віршованого рядка. Вчителька продовжує складати вірші, пише сценарії. Їй хочеться знайти свіже слово, нові образи. А щоб уроки були цікавими, використовує інноваційні методи і технології. Її учні з великим задоволенням і захопленням відвідують заняття. Минуло півроку роботи на новому місці. За цей час вона надихнула учнів на нові звершення, діти повірили у свої сили.

Слайд93

Володимир П’янков

90-річний Володимир Олександрович П’янков – вчитель кількох поколінь газетярів і літераторів. Своє життя він пов’язав із нашим краєм майже шість десятиліть тому. Дитинство і юність його пройшли в столиці Середнього Уралу– місті Єкатеринбурзі (колишній Свердловськ).

Вінцем своєї діяльності вважає створення при редакції восени 1956 року літературного об’єднання. Мандруючи по селах, він виявляв тих, хто «хворіє» літературою, зокрема поезією. Знайомився з їх доробком, підказував, правив, запрошував до редакції. А в самому місті з початківцями зустрічався вдома чи в бібліотеках, консультував їх. І коли ядро початківців оформилось, В. П’янков розпочав теоретичні заняття.

«Інформаційний бюлетень Спілки письменників України» №10 за 1970 рік інформував: «Лебединське літературне об’єднання, кероване В. П’янковим, при допомозі майстра слова К.О. Гордієнка допомогло вийти на широкий шлях літературної творчості багатьом нині відомим письменникам.Збiрки:«Була війна» (поезії, присвячені героям-патріотам), «П’ятий океан» (автобіографіне), «Мамине благословення», «Із юності – у безсмертя» (про трагічну долю полоненого Михайла Скиби, уродженця Лебединського району), «Солдатське серце» (про взаємодопомогу на війні).

63

Слайд94

Олена Фалько

Олена Михайлівна Фалько народилася 8 липня 1924 року в с.Хотінь Сумського району Сумської області. У 1926 р. сім’я переїхала в с. Малий Вистороп, де Олена Михайлівна закінчила семирічку. З 1939 р. продовжувала навчання в Хотінській середній школі . І в 1941 р. закінчила 9 класів. Під час окупації проживала в с. Малий Вистороп.

Щоб не потрапити до Німеччини, восени 1942 р. вийшла заміж. У січні 1943 р. її чоловік разом із партизанами з’єднання Михайла Наумова пішов у зимовий степовий полк. З 1943 року добровільно пішла на фронт. А незабаром у лютому 1943 р. Червона Армія визволила село від фашистських загарбників. У польовому госпіталі Олена Михайлівна доглядала поранених бійців. А 10 березня 1943 р. з Червоною Армією залишила село. Добровільно вступивши в окремий учбовий батальйон 167 стрілецької дивізії, виконувала обов’язки писаря при штабі батальйону. За сімейними обставинами у вересні 1943 р. повернулася в рідне село.

Велику Вітчизняну війну завершила із орденом «Вітчизняної війни» ІІ ступеню та кількома медалями. Після війни Олена Михайлівна пов’язала своє життя із освітою та журналістикою. У М-Висторопській школі працювала піонервожатою, потім учителем початкових класів. Заочно навчалася на фізико-математичному факультеті Лебединського учительського інституту, який закінчила в 1948 р. Перший чоловік Цикін Микола Григорович загинув на фронті. Вийшла заміж вдруге і переїхала в Лебедин.

Працювала вчителем математики в ЗОШ №2. Незабаром закінчила математичний відділ Сумського педагогічного інституту імені А.С. Макаренка.  Потім працювала у Лебединському педагогічному училищі ім. А.С. Макаренка, в міськрайонній газеті «Життя Лебединщини» (в той час «Будівник комунізму»), більше десяти років була диктором районного радіомовлення. Олена Фалько була членом Національної спілки журналістів України. Відмінник народної освіти України.

Автор збірок: «Яблуневий цвіт», «В краю квіткового салюту», «Оксамитова пора». Померла.

Слайд95

УДОД Анатолій Васильович

Народився 30 грудня 1956 року в с. Михайлівка, Лебединського району, Сумської області.

Освіта: вища у 1979 році закінчив історичний факультет Харківського державного університету

Професійний шлях:

З 1979 р. по 1980 р. — учитель історії Вальївської восьмирічної школи, Білопільського району.

В 1980 р. по 1982 р. – вчитель історії Жовтневої школи Білопільського району.

З 1982 р. по 1983 р. – вчитель історії Лебединської ЗОШ №6.

З 1983 р. по 1988 р. – викладач суспільних дисциплін Лебединського педагогічного училища ім. А.С. Макаренка.

З 1988 р. по 1994 р. – вчитель історії Рябушківської середньої школи, Лебединський район.

З 1994 р. по 1998 р. – міський голова м. Лебедина.

З 1998 р. по 2004 р. – директор Лебединського педагогічного училища ім. А.С. Макаренка.

З 2004 р. – директор Лебединської середньої загальної школи-інтернат.

64

Слайд96

Володимир Дудченко

26 вересня 1932 — народився в м. Лебедин Сумської області.

1940 – 1952 – навчання у Лебединській сш  № 1, за винятком 1942 – 1943 воєнних років.

2 січня 1945 – 1948 – приміський колгосп «Авангард» – по наряду.

1949 – різноробочий дільниці військових ремонтних робіт № 603.

1950 – Харківський воєнпроект в геодезичній групі проектантів військового аеродрому.

1951 – 1953 – завод будівельних матеріалів, робітник гарячого цеху.

Квітень 1953 – червень 1955 – Лебединське рембудуправління,  завтранспортом і завкадрами.

21 червня 1955 – коректор райгазети «Соціалістичне життя» і диктор районного радіомовлення.

Жовтень 1956 – член літературно-краєзнавчого об’єднання «Обрій».

1959 – серпень 1991 – член КПРС.

1961 – 1964 – навчання на факультеті журналістики Київського державного університету.

17 квітня 1963 – редактор районного радіомовлення.

1964 – 1967 – навчання на філологічному факультеті СДПІ ім. А. С. Макаренка.

1970 – член Всеукраїнського товариства книголюбів.

1981 – керівник літературно-краєзнавчого об’єднання «Обрій».

21 серпня 1997 – зав. інформаційним відділом міськрайгазети «Життя Лебединщини».

Травень 2000 – вихід на пенсію і продовження співробітництва по випуску тематичних сторінок та інформаційних добірок для газет «Життя Лебединщини» та «Будьмо разом».

6 червня 2004 – присвоєно звання «Почесний журналіст України» з врученням нагрудного знака.

24 серпня 2007 – присвоєно звання «Почесний член Всеукраїнської Спілки краєзнавців».

2008 – переможець у номінації “Журналіст року” за підсумками Всеукраїнського професійного творчого конкурсу.

17 травня 2009 – нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни» з врученням нагрудного знака.

Місцевий журналіст Володимир Дудченко – автор багатьох краєзнавчих публікацій, збірки «З історії Лебединщини», співавтор колективних збірок, зокрема, «Дзвони пам’яті», виданої у Києві в кінці 80-х років, а також «Ішла війна народна», «Шевченко і наш край», «Неповторні миттєвості», що були надруковані в Лебедині. Торік у видавничому відділі «Білий лебідь» побачила світ його перша гумористична збірка «Їдемо до ринку». «Михайлівські гори» — збірка громадянської лірики поета, де минуле перегукується з сучасністю.

Слайд97

Васильченко  Євген  Дмитрович

Народився Євген Дмитрович Васильченко 7 листопада 1930 року в селі Верхосулка Білопільського району в робітничій родині. Після закінчення місцевої семирічки вступив до Бакинського військово-морського училища, але в 1949 році був виключений із училища за написані ним «крамольно-сатиричні» вірші-байки на училищні солдафонські порядки. Як розповідав Євген Дмитрович, додому він тоді добирався в чому прийшлося, бо навіть старі казенні черевики в нього відібрали. Після цього він одразу вступає до Лебединського учительського інституту, який закінчує в 1951 році, і по розподілу їде вчителювати на Івано-Франківщину. Тут він уперше починає друкувати свої гумористичні твори.

65

Повернувшись на Сумщину, з 1957-го по 1989-ий роки Євген Васильченко працює вчителем Будильської середньої школи, заочно навчаючись на фізико-математичному факультеті Сумського педінституту ім. А.С. Макаренка. У ці роки відбулося становлення його не тільки як талановитого педагога, а й як талановитого письменника. Він є автором більше двадцяти книг, серед яких збірки байок: «Ой лопнув обруч» (1976), «Гоп, мої гречаники» (1984), «Баранячий фасад» (1989), «Вовчий розгул» (1998), «Тоталітарні вітри» (2004), «Чужа арифметика» (2004), «Ой під вишнею» (2006), Наваждение» (2007); романів «Кінець привида» (2005), «Сузір’я жертовника» (2007), трилогії «Фіолетова фея» (2009), «Криза моралі» (2009», «Грішники» (2010) та інших.

Євген Васильченко – лауреат премії ім. Леоніда Глібова. Член Спілки письменників України з 1981 року. Відомий він також як самобутній художник.

Слайд98

Полянський Валерій Павлович

Немало тяжких випробувань  випало на долю Валерія Павловича Полянського. Народився він в інтелігентній сім’ї: батько був лікарем, мати — вчителькою. До війни жив у с. Межиричі. З класу в клас  переходив з похвальними грамотами.

Коли почалася Велика Вітчизняна, хлопцеві сповнилось п’ятнадцять. На фронт ще таких не брали. Свою ненависть до ворогів виливав у поетичних рядках.  І зараз, наче святиню, зберігає вирізки своїх віршів з армійських газет. Пильна розвідка виявила у рядках автора крамолу. Суд був швидкий і неправий: 58-а стаття, пункт 10-й, ГУЛАГ.

Для Валерія поезія там була розрадою, у ній він знаходив душевний спочинок. Поряд працювали колишні фронтовий, люди чесні і віддані. Вони підтримували поетичний вогник мо-лодого поета.

Від дзвінка до дзвінка відбув він свої вісім років і — відразу ж до батьків у рідний Лебедин.

Майже сорок років тому працював Валерій Павлович у рембуддільниці, освоїв багато професій.

Автор книг: «Мені випало щастя», «Лебеді летять», «Вогненні лілеї», «Коваль-чародій», «Зів’ялий квіт у двадцять літ», «В кігтях гулагівських катівень».

Валерій Полянський нагороджений орденом «За мужність», медалями «Ветеран праці», «Захисник Вітчизни» та іншими.

Указом Президента України Віктора Ющенка від 25 квітня 2008 року Валерію Полянському була призначена довічна державна іменна стипендія.

Слайд99

Кривопатря  Лідія Іванівна

У мальовничому селі Катеринівка, що на Лебединщині, народилася й виросла Кривопатря (Майковська) Лідія Іванівна. Росла серед душевних, щирих, закоханих у пісню і працю людей, від яких узяла скромність і простоту, любов до прекрасного, до рідної землі.

Учитель за покликанням, на своїх уроках рідної мови та літератури ось уже 20 років навчає дітей вмінню володіти красою слова.

Свої твори регулярно друкує в місцевій пресі. Лідія Іванівна – людина складної життєвої долі, тому й герої її творів переживають і біль розчарувань та невдач, і радість зустрічей та біль прощання, вірять у перемогу добра над злом.

66

Різні за жанром твори автора несуть великий виховний вплив. Вони вчать любити рідну землю, поважати й шанувати своїх батьків, дорожити найсвятішим – любов’ю. Твори Кривопатрі Л.І. захоплюють своєрідністю стилю.

Автор збірки «Білі хризантеми».

Слайд100

Гусак Богдана Вікторівна

Гусак Богдана Вікторівна народилася 31.07.1976 року в місті Лебедин Сумської області. Через рік переїхала з батьками до Малого Висторопа, де проживає й зараз.

Після школи закінчила Лебединське педагогічне училище ім. А.С. Макаренка (1995 р.) та Сумський державний педагогічний інститут ім. А.С. Макаренка (1998 р.).

Працює учителем української мови та літератури в Маловисторопському НВК.

Писати поезії почала ще у шкільному віці, коли була редактором стінгазети. Активно друкується на сторінках районних газет «Життя Лебединщини» та «Будьмо разом». У 2004 році у своїй віковій групі стала переможцем поетичного конкурсу, організованого газетою «Життя Лебединщини» та відділом у справах сім’ї та молоді Лебединської райдержадміністрації. Член районного літературно-краєзнавчого об’єднання «Обрій». Очолює районну творчу групу учителів-філологів.

У своїй творчості звертається до різних жанрів, розкриваючи теми історичного минулого, людських взаємостосунків, формування й гармонії особистості, єдності з природою. Як учитель, має у своєму

доробку цикли поезій, присвячених школі та яскравим творчим особистостям.

Післямова

Місто Лебедин одне із старовинних міст Слобідської України, засноване в тисяча шестисот п’ятидесятих роках, назва якого пішла від «Лебяжего озера», яке розташоване на околиці міста.  Лебединщина — це чаруючі місця, діброви і широкі лани. Така красива, благодатна і щедра земля не може не народжувати працьовитих, талановитих та самовідданих людей, котрі створювали славу свого краю від сивої давнини до сьогодення. Про славетних земляків викликає почуття гордості за свій рідний край, за його морально-духовну міць, за свободу і незалежність своєї батьківщини.

Від сивої давнини до сьогодення люди нашого краю прагнули будувати своє життя за законами справедливості, миру, добра, сумлінної праці на благо рідного краю. Сіяли хліб, ростили дітей, робили наукові відкриття, самовіддано — не жаліючи ні крові, ні свого життя боронили Вітчизну від нападників. Їх справедливо визнав світ і земляки, віддаючи їм шану на сторінках біографічних видань, на сторінках наукових досліджень, а також їх імена увічнені в безлічі пам’ятників, меморіальних дошках.

В місті та селах Лебединського району іменами видатних людей Лебединщини — письменників, поетів, видатних політичних діячів, учених, полководців Великої Вітчизняної війни, Героїв Соціалістичної праці — названі вулиці. Уряд їхні заслуги відзначав урядовими нагородами, присвоював почесні звання. Цей альбом познайомить читача з іменами видатних людей рідного краю — Лебединщини. Але на своїй малій батьківщині, багато з них ще залишаються маловідомими, а іноді зовсім невідомими.

Хочеться, щоб наша молдь більше знала про історію Лебединщини та видатних людей, брала з них приклад, самовіддано працювала на благо рідної батьківщини. Щоб наші діти, онуки жили й зростали на красивій і багатій землі України — Лебединщині.

ВИДАТНІ ЛЮДИ ЩО НАРОДИЛИСЯ АБО ПРАЦЮВАЛИ НА ЛЕБЕДИНЩИНІ:

Маршалів Радянського Союзу — 2

Генералів — 2

Двічі Героїв Радянського Союзу — 2

Героїв Радянського Союзу — 20

Героїв України — 1

Героїв Росії — 2

Двічі Героїв Соціалістичної праці — 1

Героїв Соціалістичної праці — 10

Повних кавалерів орденів «Слави» — 3

Академіків — 4

Професорів — 26

Докторів наук — 22

Заслужених працівників освіти — 15

Заслужених працівників охорони здоров’я — 14

Заслужених працівників сільського господарства — 15

Заслужених працівників культури — 6

Наукових працівників — 30

Письменників — 10

Художників — 10

68